Для проведення експерименту потрібно було спершу десь назбирати цих монет. Одразу ж виникли труднощі, адже, як виявилося, «дрібноту» не так уже й легко віднайти. Після тривалих «пошуків» все ж таки вдалося зібрати аж чотири гривні по одній та дві копійки.

     Першим місцем для перевірки нервів вінничан був трамвай. Власне, не так трамвай, як людина, що асоціюється з цим громадським транспортом – кондуктор. Коли «піддослідний» підійшов виконати свій службовий обов’язок, без усілякої скромності дістаю з кишені прозорий поліетиленовий пакетик, набитий «дрібнотою» сукупною вартістю в одну гривню. Кондуктор на пакетик (або ж на його вміст) подивилася так, ніби побачила не гроші, а купку чогось незрозумілого, і звинувачувальним тоном запитала:

     – Ви що, знущаєтесь?!

     – Так, це теж гроші, – відповідаю їй.

     У свою чергу кондуктор не зовсім привітно відповіла, щоб здав ці монети до магазину.

     – Не хочете брати, то й не треба, – наостанок сказав їй.

     Вона ж пішла далі збирати гроші за проїзд. Проте не минуло і хвилини, як цей «гривневий маніяк» знову підійшов і вже спокійніше запитав:

     – Ну то що, будете платити чи ні?

     Без зайвих слів дістаю той же пакетик з тією ж «дрібнотою» і показую їй. Кондуктор вирішила діяти іншим методом і пригрозила контролем, якому доведеться заплатити штраф 20 гривень, якщо не розрахуюся за проїзд, але… знову зіткнулася з моєю незворушністю.

     Більше вона не підходила, а лише презирливо зиркала у мій бік. Хоча, можливо, вона просто чекала дядьків у камуфляжі.

     Проїхавши три трамвайні зупинки, так і не дочекався контролю, тому й надумав прислухатися до порад кондуктора і спробувати звільнитися від цих грошей у магазині.

     Підходжу у відділ продажу мінеральних вод гастроному. Аби мене не звинуватили у нахабстві, прошу в продавця, аби вона дала «мінералку» вартістю рівно три гривні. Після цього дістаю вже два прозорих поліетиленових пакетики (по півтори гривні кожен), в яких так само блищать маленькі монети сріблястого кольору, але в них срібла стільки, як у ковбасі м’яса. Спочатку продавець взяла їх, і я зрадів хоча б тому, що кондуктор не збрехала. Але, вмить порадившись із колегою по прилавку, чи вони беруть такі гроші та отримавши негативну відповідь, ми знову обмінялися пакетиками з монетами та мінеральною водою. На запитання, яке логічно виникало у цій ситуації: «Де ж тоді можна здати ці монети?», продавець відповіла, що легко зможу їх розміняти в аптеці.

    Вже не з таким ентузіазмом іду до найближчої аптеки і прошу там обміняти усі чотири гривні. Аптекар задовольняє моє прохання, хоч сказати, що вона це зробила з радістю, не можна. Навіть не перераховувала монети, попри те, що дав їй три пакетики: в одній була гривня, а в інших двох – по півтори. Тільки запитала: «Скільки?», і  після відповіді дала 4 гривні паперовими купюрами.

     Позбувшись усіх монет, почувався зовсім іншою людиною: в магазинах продавали мінеральну воду, а кондуктори не дивилися на мене, як на терориста.

Сергій ЛЕФТЕР