Чи знаєте ви переваги проживання у селі? Більшість міщан не зрозуміють, адже для них рух, шум та гуркіт машин стали невід’ємними частинами життя. Інколи заздрила дівчатам, які виросли у великому метушливому місті, бо таке дитинство без проблем, важкої роботи і запаху скошеної трави.

Моє село не так вже й віддалилося від сучасної цивілізації. Жежелів, Козятинського району на Вінниччині розкинулось на міжнародній трасі, де сила-силенна автомобілів-перевізників, різних маршрутів та й простих подорожуючих. Наше село від матеріальної скрути рятує гранітний кар’єр, відомий навіть за межами області. Але не в цьому щастя. Жити в селі – це благодать. Де ж іще можна напрацюватися вдосталь і відпочити душею?

Про Жежелів і його заснування існує кілька цікавих легенд. Одну з них розповім.

Колись один польський багатій Ян Жежельовський, мандруючи Україною, завітав до Вінниці. Не зміг не зазирнути до славнозвісних винниць. За келихом час минув непомітно. Поночі Ян вирішив продовжити шлях та й заблукав. Так бродив він аж до ранку. В сутінках пан потрапив на доріжку, що вела до чепурненької хатинки з криницею у садку. Багатій зупинився, напоїв коней та й приліг спочити. Не зогледівся, як поринув у глибокий сон. Прокинувся від того, що відчув на собі пронизливий погляд. Відкривши очі, Ян побачив прекрасну дівчину, яка сором’язливо посміхалася. З першого погляду пан зрозумів, що його серце навіки залишилося у рученятах цієї милої незнайомки.

Ян запропонував дівчині руку і серце. Та погодилася тільки за умови, що житимуть на її Батьківщині. Закохані одружилися, народили дітей і жили довго та щасливо аж до смерті. Діти вирішили назвати селище, де мешкали батьки, на честь славного пана Жежельовського – Жежелів.

Цікавинкою нашого села є «Півнева гора». За легендою, коли чумаки їздили в Крим за сіллю, то робили зупинку біля гори край села. Як тільки у пана Жежельовського співали «треті півні», то вони вирушали в дорогу після перепочинку. Тому так і назвали те місце – Півнева гора.

У Жежелеві усталені назви вулиць жителі йменують по-своєму. Так, вулицю Садову називають Веретинівкою, бо жило там багато людей, які пряли на веретенах. А ще ця вулиця дуже покручена і нагадує верстат для пряжі. Поряд з селом є «Городисько», де був маєток пана. Говорять, що від того місця до села є підземний хід. Пробували люди пройти через нього, та до кінця здолати шлях боялися.

У 20-х роках минулого століття в нашому селі була велика пожежа. Згоріло багато будинків і вся нинішня вулиця Матросова. На тому місці росли лози, але після пожежі їх вирубали і почали будувати хати. А люди на цю вулицю Матросова й досі кажуть Лози.

Через Жежелів та сусідні села блакитною стрічкою тече річка Гнилоп’ять, що колись називалася П’яткою. Згідно з легендою, одного разу місцевий пан Тишкевич гуляв парком, була страшенна спека, і він захотів трішки освіжитися. Зліз з коня, сів на березі й опустив ноги в річку. Раптово ненароком порізав собі ногу. Рана довго не заживала, гноїла, і пан помер. З того часу річка зветься Гнилоп’ять.

Окрасою села є сосновий та дубовий ліси. Ми завжди з подругами забігали туди, шукали то суниці, то гриби, а то просто ходили гуляти.

Жежелів – мальовниче і таке рідне село. Моє дитинство та юність зосталось там навіки. Кожної п’ятниці, повертаючись додому, згадую оті дитячі пустощі і думками поринаю в неповторну атмосферу сільського життя.

Світлана ГЕРУК