Стою на порозі закладу, який п’ять років був щирим свідком того, як підбираю ногу, щоб день був успішним і з-поміж тисячі весняних думок намагаюся віднайти одну, яка могла б бути ідеальною відповіддю на запитання «Чому я обрала саме Вінницький педагогічний?».

Пригадую наше красиве заочне знайомство… Знайомі розповідають мамі, а я уважно слухаю, що є такий у Вінниці університет, де повітря насичене атмосферою величі й знань, де освітні сади дають багаті плоди, де співають пісень і радіють життю. Там студенти усі в щирім мирі живуть, там є шансі усі, щоби стати Людьми.

Таке знайомство поети оспівують у піснях, а режисери беруть за основу світових бестселерів. Для мене ж воно було хорошою мотивацію, а згодом і копіткою роботою надважливим підтвердженням незламного гасла життя: «Мрії здійснюються!».

Маю на календарі весну, відчиняю двері й підіймаючись сходинками старовинного корпусу, знову пригадую босоноге літо безтурботного дитинства. Висаджені в ряд «учні», неслухняний ведмідь Михась та активний динозавр Юрко, старанна лялька Барбара і двієчник Вухань робили моє дитинство насиченим турботою і працею. Маленькі, власноруч склеєні зошити й кольорові ручки, вигадані вправи, помилки й часті виправлення, крейда і шматок дошки, що так неслухняно піддавався написам… Усе це так впливало на мене, що з головою поринала у навчальний процес і ділилася із м᾽якими друзями усім, що встигла дізнатися у свої малі роки. То була перша сходинка до майбутньої мети, відтоді не покинула мрія про найгуманнішу в світі професію, ту, яка дає нам «путівку в життя», ту про яку писав ще В. Сухомлинський «Є професія у світі – серце віддавати дітям…»

Тим часом, підіймаюсь далі й перед очима вже шкільні роки: улюблені уроки мови, щоденник на відмінно, учнівські анкети про майбутній фах і щирий запис у них «хочу бути вчителем», цікаві проекти, перші поразки і падіння, злети і нові сподівання, формування нової особистості й великої мрії. Залишаючи стіни рідної школи, твердо знала, чого хочу і як цього досягатиму, була переконана, що обирати варто серцем і не помилилася…

Ось і третій поверх, мене щиро вітає факультет філології й журналістики імені Михайла Стельмаха. Йду назустріч новому дню, в обійми стискають рідні коридори, демонструючи свою приязнь, мчать зайняті студенти, а поважні погляди наставників віщують цікаві заняття і наукові звершення. Ще вчора закохувалась в аудиторії, блукаючи в пошуках своєї, а сьогодні лише пригадую перші побачення із ВДПУ, що переросли у велику любов і міцну дружбу. За студентським рюкзаком п᾽ять років навчання, сотні дзвінків, тисячі книжкових сторінок, кілометри списаної пасти і гігабайти інтернетного трафіку. Моя, виплекана й викохана роками, мрія майже здійснена.

Повертаюсь додому після насиченого навчального дня, зі мною ще натовп студентів, і в кожного в кишені своя історія знайомства і навчання. Я ж, ховаючи очі від сліпучого весняного проміння, читаю на асфальті сонячні рядки своїх думок: «Мені затишно, навчаюсь і знайомлюсь із новими людьми, мої права захищено, а ідеї враховано. Маю можливість відстоювати власну думку, вчитися розуміти раніше недоступні речі, читати «розумні» книжки і спілкуватися з викладачами не лише на академічні теми, а й товаришувати з ними, ділитися враженнями і розуміти, що мене почуто.

Я молода, майже реалізована у фаховому плані особистість, займаюся громадською діяльністю і беру активну участь у студентському житті. Залишаю свій слід у цьому закладі, моя діяльність – це маленька цеглина, що є шансом для університету міцнішати й зростати з кожним роком… Та ще й повітря тут таке… Знайома моєї мами говорила правду…

Оце то так, вранці, переступаючи поріг альма-матер, запитувала себе, чому саме його обрала, а лише зараз віднайшла відповідь на це питання. І відповідь ця щира, бо це дійсно так, тут живу, ним живу і з ним радію.

Виходжу за величні ворота, славетний корпус проводжає поглядом, а я повертаюсь і чую тихий шепіт свого серця «Пишаюсь, бо кожен новий день переконує мене в тому, що щаслива носити горде звання студентки Вінницького державного педагогічного університету імені Михайла Коцюбинського!».

Юлія Геть,
студентка факультету філології й журналістики
імені Михайла Стельмаха
Вінницького державного педагогічного університету
імені Михайла Коцюбинського