Вона сиділа на горизонті й мріяла зійти з орбіти. Земля була огорнена сірими язиками доріг і заплутана у їхніх сітях. Чорне сонце підіймалося з-за темного лісу, та Вона не бачила його. Сірі каплі холодного дощу тугою й самотністю падали на її вологе тіло, а на холодний і промерзлий грунт капали червоні краплі солодкої крові з обірваних крил. Так! У Неї були крила, та їх ніколи ніхто не бачив… Ніхто, окрім того, кого Вона усе своє життя називала другом, єдиним, перевіреним, найкращим, найріднішим, найближчим…. Багато перехожих вважали Їх братом та сестрою. Так воно й було… До певного часу.

Усім знайомий час, коли юність бере своє. Коли починаєш розуміти, що життя – це спектакль, у якому не хочеться грати другорядні ролі. І починаєш йти ближче до глядача, роздирати свою плоть для того, щоб бути Кимось. На зміну дитячим образам приходять щоденні проблеми. Голосні дитячі крики замінюють тихі ридання на самоті. «Кока-Колу» все частіше замінює пиво, а «Чупа-чупси» – дамські цигарки. Тоді починаєш розуміти значення слів, які колись здавалися порожніми: біль, зрада, прощення, перемога… Кожен шукає на небі свою зірку, намагається запалити її, незважаючи ні на що: йдучи до мети чужими стежками, топчучи чужі мрії ногами, омиваючи свої втіхи чужими слізьми… Хочеться усе спробувати, усе встигнути. Саме так – УСЕ! Яке ж велике та безжальне це слово! Бо один неправильний рух й УСЕ перетворюється в НІЩО. Та як важко у юні роки це збагнути. Зрозуміти, що деякі речі Бог нам посилає уже довершеними, що інколи ризик робить з усього – ніщо. Дуже часто це стосується Дружби та Кохання…

Вона також припустилася цієї помилки! Ні! Не Вона – Вони. Їхня дружба робила Їх щасливими. Вона знала усі Його секрети, таємниці, відчувала настрій за сотні кілометрів. Приходила до Нього уві сні. Вона гладила Йому сорочки, співала пісень, рахувала з Ним зорі на небесах. А Він розумів Її та завжди чекав зустрічі. Сподівався на душевні, відкриті, щирі розмови в тиші. Він бачив ЇЇ справжню. Фотографував у чорно-білих тонах, тримав за руку, коли та ставала на тонкий карниз і дивилася донизу! Він один, як друг, знав, що Її світ паралельний до того, в якому живуть усі інші. Вона розповідала Йому свої сни, а Він Їй – свої фантазії. Проте Вони були просто друзями і не більше. Вона мала кавалерів, Він – дівчат. Проте стосунки поза дружбою були зовсім не тривалими, адже мало хто вірив у Їхню «просто Дружбу»! Усі вважали, що дружби між особами протилежної статі не може існувати, адже рано чи пізно, хоч хтось один, але побачить у партнерові щось більше!

Ось Вони і вирішили «спробувати»! Усі навкруги раділи, адже «знали, що рано чи пізно»! Загалом, Вони злетіли у небеса, наче голуби. Летіли вільно, розправивши крила. Проте кожного чомусь манило в інший бік. І Вони перестали триматися один одного. Усі знають, що одинаками птахи не можуть вижити! І так сталося, що Вона впала з небес: була не птахом – Янголом, вигнаним з Раю. З Її обірваних крил текла кров, пульсувало серце. Вона мовчки кричала Вітру, щоб той гукнув Друга! А тоді, подумавши, закричала… Знесилено й голосно. Дуже голосно! Але ніхто не почув того крику. Не було кому… Мимо проходили тисячі прехожих, потопаючи у буденній метушні і зникаючи у сірому мареві, та не помічали Її! Не бачили тих вицвілих оченят, ран на стоптаних ногах, оголених плечей! А той, хто міг відчувати це все, був уже Ніким…

Помаленьку Вона почала підводитися на ноги. Розуміла, що те, що час лікує − казка. Ліками стають випадкові зустрічі, п’яні вечірки, постійні справи, метушня... Як важко знову жити, коли тисячі людей сміються над твоєю поразкою, над сценою, що пішла не за сценарієм! І тут починаєш розуміти, що сценарій цей не зовсім твій!

І лише тоді, недбало лежачи на сирій землі та дихаючи вологою сивого туману, що ніби навмисне, аби приховати Її самотність, викочувався на поверхню, ховаючи свої сльози у кишені минулого, вона зрозуміла, що Любов і Дружба – це не сестри. Любов залишає сльози там, де Дружба залишає посмішки. Вона зрозуміла, що тим, що послане Богом, не можна ризикувати! Його потрібно берегти і цінувати! Справжні цінності з самих небес не можливо вдосконалити, адже вони уже ідеальні.

Вона зрозуміла те, що ніколи не можна танцювати під чужу дудку. Але не розуміла одного: невже справжньої дружби між хлопцем і дівчиною не може існувати? Цього не розуміє багато молоді. Думки розходяться, адже у кожного свої історії, приклади, думки, бачення… Проте більшість дітей до 14 років вважають, що дружба між особами різної статі не міф. Підлітки від 14 до 17 років – вагаються, тобто думки розходяться майже 50 на 50! А от особи від 17 до 25 років майже однозначно погоджуються, що такої дружби не може бути! Чому так? Можливо тому, що справжня Дружба називається Любов’ю? Це ніби фокус з дзеркалом: у нього дивиться Дружба, і якщо люстерко не фальшивить, чітко вловлює силует, то у відображенні ми можемо побачити Любов.

Ольга КОСМИНА