В такі ранки хочеться прокидатися. І, зрозумівши межу між сном і реальністю, впіймавши за тендітні крила останні дивні сни, дивитися в стелю спокійним і, ніби бездиханним, поглядом і … просто жити.

Обійми любої ковдри вкотре доводять, що вдома найкраще, у своїй улюбленій кімнаті найспокійніше, най-най. Бо де ж іще з вікна можна побачити таке жовтогаряче сонце, яке випинається з-за лісу, а потім пливе над ним, пливе туди – в небеса, видимі нашим краям? Бо, де ж ще можна відчувати себе настільки щасливим, лишень вкравши у природи величезний ковток повітря, котре просто пахне весною? Так, багато таких місць, але моє – особливе. Бо я – вдома.

Мимоволі в такі ранки згадуються мрії. Яких хочеться. Якими мариться. Які живуть поряд. Живуть і не знають, що я живу ними. Надієшся, що вони десь-колись-якось-чомусь-для чогось здійсняться все ж таки, бо по-іншому не може бути, не хочеться по-іншому. Згадуються слова одного хлопця, котрий процитував когось з відомих мислителів: «Ти правий, якщо думаєш, що зможеш, і правий, коли думаєш, що – ні». Хочу думати, що ТАК. І саме в такі ранки думається, що так. І це чудово.

Багато поривань, багато надій, бажань, сподівання, ідей. З іншого боку – багато перепон, кордонів, антипоривів, фактів, невпевненості й реальності, серед чого стільки отруйної буденності. Але, це не важливо – сьогодні ж такий чудовий ранок!

Шкода, що моє життя з самого початку не таке, яке могло бути, аналогами якого стали багато гарних інших життів, інших ситуацій, інших виховань, інших кругозорів та цінностей, що збагачують існування, роблячи його просто достойним слова «людина». Але, на жаль, недозаслужила, недофортило, недопереробити інших та дійсність зокрема.

В житті зустрічаються люди. Не прості пересічні, знайомі, невідомі, а такі, котрі своїми словами, своїм способом життя, самі не знаючи того, наштовхують на думки, і доводиться грішити. Заздрість, хоч і біла. Цим словом називаю також і почуття поваги до людини за її досягнення, за її розум, за її відкритість; захоплення її харизмою, ну й щось таке, що не можна описати. Не те, що вважаю себе нікчемою поряд з такими людьми, зовсім ні (смішне порівняння), просто після спілкування з ними, справді з'являється віра в життя, що все в моїх руках, що можна, коли б дуже захотіти. І я вдячна Богові за такі миті, за такі зустрічі, за таких людей.

… І вдячна за такі ранки. Коли прокидаєшся після сходу сонця над лісом і, відганяючи сумніви, знаєш, що все ще попереду, тільки б не змарнувати життя, тільки б зробити все правильно, тільки б життям цим до себе дорівнятись.

В такі ранки хочеться жити!

Ліна КОРНИЛЮК