Сімнадцятий вересень у моєму житті… З його початком ловлю себе на думці про те, як непомітно летить час… І зовсім не хочеться вірити, що пора безтурботного дитинства з шаленою швидкістю відходить, стає минулим… А для вас осінь теж кожного року різна, особлива? Вересень, жовтень, листопад зовсім не схожі один на одного, хоч і вважаються «родичами»…

Перший місяць осені обіцяв видатися напрочуд цікавим, насиченим, принести багато позитивних емоцій. Також сказав, що не забуде і про всім відому «осінню депресію». А, може, без неї?

Не знаю, але чомусь саме у вересні мені, як ніколи, хочеться казати дорогим моєму серцю людям про свої переживання, відчуття… Саме у вересні – не в жовтні, не в листопаді… Може, через те, що все літо люди здавалися мені зайнятими відпочинком, а на початку осені потроху починають відновлювати свою серйозність у ставленні до життя та до моєї персони?

Можливо, це все не так? І цікавість до мене з приходом вересня так і не з’явиться? А що ж люди? Коли ти їм розповідаєш про свої проблеми, то одна половина тебе не слухає, інша – рада, що вони у тебе є. Жорстоко? Зате цілком реально.

Я за останні роки знайшла заміну розмовам з людьми… От ви ніколи не намагались ділитися своїми переживаннями із ЧИМОСЬ, а не з КИМОСЬ? Ні? А я останнім часом практикую такі розмови. І справа зовсім не у стані мого психічного здоров’я, а в тому, що такі розмови набагато простіші: тебе ніхто не стане перебивати, повчати. Просто будуть слухати.

Ви спробуйте погомоніти зі своїм вереснем! Не знаю, як там ваші, а от мій мене чудово розуміє, хоча і не завжди радує... Він плаче разом зі мною дощами, втішає своїми ще іноді теплими промінчиками сонця, відносить мої погані думки в далечінь на крилах вітру. Карає мене зливами та вранішньою прохолодою за те, що опустила руки чи відступила від досягнення поставленої мети. І навіть, коли прийде зима, весна, літо, оцей перший осінній місяць не залишить мене… А все тому, що я – людина із вереснем в душі.

Ірина ПАЛАМАРЧУК