Які дороги занесли мене в Прип’ять? Важко сказати, якась юнацька цікавість чи співчуття, непосидючість чи необачність. Але одне тепер знаю точно – Прип’ять змусить вас не лише дивитися, а й бачити інакше, вона вивертає назовні людську душу.

Мовчазне місто, всередині якого вакуум думок, ідей, живого дихання. Природа ховає місто. А можливо, просто забирає назад своє?

Радянськими експертами вірогідність аварії на ЧАЕС оцінювалась як одна на десять мільйонів років. Десять мільйонів років стиснулися до однієї сотої секунди. Результат людської помилки ціною у вічність…

Подолавши стокілометровий шлях від Києва, в’їжджаємо на територію Зони. Дорогою активно вишукуємо вказівники, на кшталт:«Чорнобиль – 5 км», щоразу дивуємося та крутимо головами. Пройшовши контроль на КПП «Дитятки», опиняємося там, куди нас привів поклик наших невгамовних сердець. Нападає якась бентежність і відчуття крихкості часу. Їдемо оглянути саму АЕС. Зупиняємося погодувати сомів у охолоджувальній водоймі станції. Триметрові риби із великим апетитом ковтають приготовлені для них батони. Не перестають перейматися наші провідники: «Їжу та воду не вживати, не палити, на траву в жодному разі не заходити, верхнього одягу не знімати – радіація!». Тут нашу увагу привертає один із супроводжуючих, Сергій Чернов, який уже близько 10 років працює в Чорнобилі – мужчина спокійно стоїть на травичці в одній футболці і спокійнісінько їсть зернята.

Посміхнувшись, рушаємо далі, до четвертого реактора. Погляд затримується на цікавій парочці – двоє членів групи одягаються у захисні костюми, натягують респіратори. Безпека, звичайно, але сонце в той день розщедрилося на цілих 27 градусів, і спека стояла неймовірна. Біля реактора відчуття доволі дивне – важко усвідомити, що саме тут сталася одна з найжахливіших техногенних трагедій, що спіткала людство. Усі шалено фотографуються, провідники замірюють рівень радіації – близько 500 мікрорентген (для порівняння, у Вінниці – близько 20 мікрорентген). Лише згодом, набагато пізніше, прийде усвідомлення того, ДЕ довелося побувати.

Їдемо до кінцевої цілі – мертвого міста, Прип’яті. На в’їзді – знову пропускний пункт. Зупиняємося й уважно читаємо банер-звернення до відвідувачів цього урбаністичного привиду. Знову нападає якась бентежність та відчуття неймовірності того, що відбувається. Виходимо з автобуса на центральній площі (хочеться сказати, лісовій галявині) і озираємося навкруги. БК «Енергетик», готель «Полісся», шістнадцятиповерхівки з радянськими гербами – серце стискається бачити все це залишеним без людини. Розділившись на невеликі групи, йдемо кожна своїм шляхом. Перед очима минають картини з людського життя. Підіймаємося до квартир – у кожній доля окремої родини. Тисячі квартир.

Блукаючи містом, забуваємо те, що кругом невидимий ворог – радіація, і вже без остраху ходимо по траві, торкаємося таких буденних і таких незвичних речей, що наповнювали колись побут жителів. Усе пошматовано часом та мародерами. Заходимо до школи – здається, що через декілька хвилин пролунає дзвоник і на перерву вибіжать галасливі дітлахи. Знаходимо розламаний понівечений глобус – і сльози на очах від такої символічності. Бібліотека – кімнати, до половини засипані книгами. Парти, підручники, зошити лежать, чекаючи своїх маленьких власників. Але тихо у школі…

Тихо вже 26 років. Прип’ять, напевне, ніколи не звикне до цієї тиші. Місто, загублене людьми, і яке завжди чекатиме людей. Відвідуємо величну споруду – готель «Полісся», басейн, пожежну станцію. Проходимо коридорами місцевої в’язниці – особливо відчайдушні фотографуються в КПЗ. Кінотеатр – там більше ніколи не покажуть кіно. Театр із величезними портретами повержених радянських ідолів. Там вони живі й досі. Лікарня, дитячий садок – це було місто із розвиненою інфраструктурою. Дивують і лякають графіті, які наповнюють собою кожен метр. Створюють ілюзію: якщо не життя, то існування. Чомусь мені вони нагадують про вічність. Скрізь покинута совєтська символіка, прапори, написи на зразок: «Всесоюзный ленинский коммунистический союз молодежи» та «Живи и работай по Ленину». Забута велич системи переплітається з її нищівним крахом…

Після прогулянки Прип’яттю мовчазними повертаємося до автобуса. Попереду ще не день і не два роздумів та усвідомлення. А вона чекає людей. Не може звикнути до дзвінкої тиші, не може пробачити, що її, молоде прекрасне місто, кинули помирати на самоті…

Аліна РУДЧЕНКО