Інтернет-часопис
| ОСТАННІ НОВИНИ |
| ОСТАННІ НОВИНИ |
14:23 Місто реальності... місто надії | |
Щось зовсім нове. Щось дуже незграбне. Щось повне цілої низки розчарувань. Щось довге й інколи навіть цікаве. Безліч незнайомих облич (часом дуже злих, особливо опісля пар, під час яких саркастично насварив викладач). Безліч певним чином незнайомих і певним чином непотрібних дисциплін. Незбагненна кількість байдужості, що так і преться з усього навкруги у цьому чужому місті (з трамваїв, вулиць, від гуртожитських сусідів). І що було (та й, власне, і досі є) найгіршим для мене – всюдисуща сірість: будинків, асфальту, ці напівхворі дерева, що ростуть у точно відведеному для них місці, ці застояні вицвілі води Південного Бугу... Місто як місто. Це вже тепер я так кажу, а тоді воно здавалось не чим іншим, як яскравим прикладом виродження людської цивілізації. Тоді скажено хотілось кудись втекти із цієї своєрідної клітки: «університет – гуртожиток», щоб не збожеволіти, не збайдужіти, не стати такою ж, як і більшість міщан: байдужою й зацикленою на власних проблемах...  Втекти від цього, як бачте, не змогла, бо дожила вже навіть до випускного (для нас, журналістів) курсу. Проте дещо таки змінилось. Чи збайдужіла? Певним чином, звичайно, що так – місто поставило таки на мені своє тавро, заклопотаність теж мене не обійшла, проте до кінця вона мною не заволоділа. Грець із нею, із заклопотаністю – вона геть не потрібна! Після усвідомлення цього мені як камінь з душі впав. І проблеми мої зазвичай створюють інші, отже, перейматись ними потрібно тоді, коли ці інші про них згадують. Чи втекла із клітки? Втікала, але поверталась назад, бо принцип життя сучасної людини – клітка. АЛЕ! Я знаю шляхи виходу із цієї заґратованості. І це вселяє в мене надію на волю. Волю, яка є максимально можливою для людини ХХІ століття. До речі, і Буг є чистим, бурхливим та швидким (просто треба знати де), – я там бувала. І предмети в університеті часом не нудні (треба тільки знати, які слухати, а які конспектувати, щоб не забивати голову дурницями). І незнайомі обличчя вже не бентежать, – а навіщо звертати увагу на байдужість? І розчарування стають не болючими, а так, черговою стрічкою у щоденнику життя – за нею буде інша, чого ж на цій зациклюватись? І незграбність свою десь відшліфуєш, а десь вже сприймеш, як належне. Нащо ж із нею церемонитись, коли всім байдуже? І місто це не нове. Воно таке ж, як інші... Загалом же, до всього звикаєш. Нове середовище змінює завжди, проте повністю змінитись неможливо. Треба пристосовуватись... Ярослава МАЛЬЦЕВА | |
|
| |
| Всього коментарів: 0 | |
|
