Я наче ще одна металева скульптура, що примостилася на площі. Стою незворушно, вдивляючись у простір. Як скульптура, але гаряча та жива. Жива настільки, щоб усвідомити та спробувати осмислити все те, що за короткі миті народжується та помирає довкола мене, а потім оживає знову.

Ні тобі, металевий поете, ні тобі, порожній маестро, цього не зрозуміти, не усвідомити, не побачити. Ваш погляд не торкнеться низького зимового неба, вії не опустяться, захищаючи очі від вітру, який схиляє беззахисно оголені дерева до землі. Не вловите ні аромату холоду, прим’ятого й вимученого зимою листя, ні ледь вловимого запаху теплих речей та піци. І не вразить різнобарвний водограй, який, розбивши рожеву плитку на сотні відтінків, завмер, ніби таки наздогнав його тріскучий мороз. Приборкав могутній, здавалося, нестримний потік.

Не побачите… Хоча? Невже, лише прикидаєтеся незворушними, як ось я прикидаюся вами? Можливо, ви просто не в силах зрушити з місця, тому що заворожені чарівною музикою. Так, напевно, ви теж її чуєте… Музику площі.

Ви просто стоїте, вслухаючись. Просто живете нею. І я її чую. Чую, як співає площа. Як небо, мов велетенський мікрофон, вловлює тисячі унікальних нот. Сотні живих етюдів. Прелюдію голубиних крил, що шелестять над алеями. І чудасії різноманітних комбінацій, які наспівує вітер, обіймаючи стіни вежі, дерева, магазини… Хапаючи за коміри метушливих перехожих, малюючи рум’янці на щоках. Так, я чую як площа співає голосами сотень людей, вистукуючи ритм підборами та розміреним скрипом трамваїв. Так, я чую… І мелодія ця не менш геніальна творінь Моцарта, Вівальді або Чайковського.

Прислухайся, ти чуєш? Цю пісню не запишеш на диктофон. У дроти навушників вона також не поміститься. Слухай площу не вухами, а тим, що глибше. Лише невидимою очам та не усвідомленою розумом душею почуєш мелодію, приховану від вух.

Я могла б слухати це цілу вічність. Та чи не перетворюся на ще одну скульптуру – металеву та холодну, але назавжди зачаровану музикою площі?

Данте ШО