Надворі осінь на порозі

У вікна стукає мороз.

Листок кружляє на дорозі,

І час замріяний поповз.

У небі сонце закружляло –

Сором’язливо йде з-за хмар.

В повітрі холод дужим жалом

Наносить панівний удар.

Прохожі ввічливо і тихо

Кидають погляд догори.

І мить, ще мить – усе затихло,

Лиш чути голос дітвори…

Сергій КОВЕРЗЮК

****

Я намалюю екран, напишу кілька листів,

Збудую аеропорт і вежу… Кілька мостів…

Буду над небом літати і бачити віщі сни…

Я буду світ обирати!.. Так буде, певно, завжди…

А ще я буду гулять: під зорями і дощем –

Я так люблю тиху ніч… Мені до смаку цей щем…

Бруківка після дощу згадає сонця тепло…

Я рада бачити це – не завжди їй так везло –

Постійний шепіт коліс, і вереск шумних зіниць

Пронизують їй чоло… веде вона до столиць…

Я перейду її край, і вкрию рани дощем…

Це краще, аніж дивитись на світ чужих теорем…

Я створю краще  свою – це буде гамма думок –

Все ж, не байдужа до світу – реальності … І казок…

Валентина БУЦЕРОГА

****

Колись усі свої присвячені вірші,

Які тепер перетворилися на рани,

Я виривав із серця, з власної душі,

Не залишаючи нічого наостанок!

Мені завжди було замало слів,

Аби тобі усе як слід сказати,

Але завжди після написаних рядків –

Я виривав із серця гордого присвяту.

І часто після всіх сказаних слів –

Ти плакала, а я ніде не міг подітись.

Пробач, та я ніколи не умів

Аби по іншому тобі все розповісти.

Але як бачиш – все було дарма.

Твоя любов розтанула, минає.

І я один – і ти тепер сама,

Але для нас вже вороття немає.

І всі присвяти, всі написані вірші,

Як і минуле, втрачене кохання,

Вже не потрібні – як і чорної душі

Всі безкінечні та безмежні поривання.

І вже нічого не потрібно віддавати,

Ми один одного уже не бережем.

Уже немає у віршах присвяти,

А ще колись я там писав: «Моїй І.М.»

Андрій КОВЕРЗЮК

****

Захмарені мрії вечірнього неба

Багряно-рожевим на обрії сном.

Крізь інші світи, у пориві до тебе

За декілька кроків упасти чолом.

Не марити більше величним натхненням

І вітер благати, щоб зніс до зірок.

Туман ув'язнив в затяжне сіродення

Закуреним димом їдких цигарок.

І стихне в прокуреній тиші душа,

На волі невільна про щастя помріє.

Мені ж від вогню залишилась зола,

В якій, ще частинка надії жевріє.

Юлія МЕЛЬНИК

****

Осінь губить золото думок…

Йду алеєю сьогодні несміливо.

Так хотіла, щоб зробив ти крок,

Та, мабуть, тепер це неважливо.

Тихо шелестять десь угорі

Мрії, що спадають нам в долоні.

В небі засвітив хтось ліхтарі,

Відтепер я у його полоні.

Зможу тільки руку простягти

Десь за обрій, в неповторні далі…

В серці тебе буду берегти.

Дощ осінній змиє всі печалі.

Оксамитом осінь манить мене в сад,

Де гармонія і барв, і звуків лине.

Так, мені уже не хочеться назад,

Це – остання пісня журавлина.

Оксана ШЕРЕМЕТА

****

А серце твоє – наче мідний купол,

у ньому все крім відчаю й туги.

До нього шлях далекий, непідступний,

що завдає печалі та журби.

Твої уста – солодкий дар нектару,

в котрих тамую спрагу в одну мить.

Я прагну лиш до того пізнавання,

в котрому вже нічого не болить…

****

Чому шляхи роз’єднані в дорозі

і вже нікому не під силу їх з’єднать?

Чому стоїш ти просто при порозі,

замість того, щоб підійти та обійнять?

Чому ти бавишся із зайчиком в промінні,

вдихаєш аромат зелених трав,

вони виблискують добром на твому тілі,

й ти поринаєш у співочий, дикий гам.

Чому чимало слів ти досі ще не кажеш,

чому тримаєш все, що так болить в тобі?

Життя у нас одне, не відкладай на завтра –

як хочеш щось змінить – шукай момент в собі…

****

Згоріти в слові – ще не значить вмерти,

в душі ми завжди будем молоді!

Забувши драми, вірші та памфлети,

підем у бій серйозні та сумні.

В руках у нас уже вогонь палає,

передчуття тривоги та жалю.

В думках у нас Вітчизна лиш мелькає,

за волю, власне, я їй і служу.

Я гордо можу зватись – «українцем»!

У серці моїм пророста добро,

і я пишаюсь тим, що родом саме звідси,

де за Вітчизну власне і схилив чоло.

Наталія ГАВРИШ

СОНЦЕ

У мріях сонце зустрічаю,

У мріях стріну я зорю.

У річці льоду потопаю,

В багатті синьому горю.

Все неживе, проте безсмертне,

Мандрує в сірості голів.

Глибоке, й мабуть, вже інертне

Позбавлене гірких жалів.

Його знайти потрібна думка,

Гаряча, що розтопить лід.

Зітре «колись» чарівна гумка,

«Лише сьогодні» − скаже світ.

Лиш мрія так і не зітреться,

Буде блукать в тобі й мені.

І десь в душі той зойк озветься,

Мов дика пісня вдалині.

Віта ОМЕЛЬЧУК

****

Просто залиш мене. Врятуй

Від тої фальші, того суму.

За те, що ти зі мною був,

Яку заборгувала суму?

Яка ціна на дотик твій,

Що був таким ласкавим, ніжним?

Як ти оціниш смужку вій,

Що вдало криють погляд грішний?

А скільки коштують уста?

Які були, немов омана.

І та душа?… на жаль, пуста!

Але така мені кохана!

Яка ціна твоїх зізнань?

Палких! До хрипоти, до болю!

І тих нечастих дорікань,

Що я слабка! Я – не для бою.

Ну, що? Ти все порахував?

Я відповідь давно чекала.

За те, що ТАК мене «кохав»,

Життя тобі до ніг поклала.

Ірина ПАЛАМАРЧУК