21 лютого – Міжнародний день рідної мови. У світі існує близько 6000 мов. Рідною нам є українська, мелодійна, багата, різнобарвна – від звука до складного синтаксичного цілого.

Фразеологія української мови є невичерпним джерелом народної мудрості, моралі і гумору. Наш народ віками складав у мовну скарбницю такі словесні злитки, що іноді так словом не влучиш, як фразеологізмом, прислів’ям чи приказкою. А ще цікавіше, коли нанизати такі перли до купи, – кумедно й виходить.

Особливу вправність у якихось оригінальних творіннях виявляє і наша студентська братія. Одним із творчих завдань дисципліни «Практична стилістика» для майбутніх журналістів було підготувати якусь цікаву оповідку про життя-буття або студентські пригоди й «начинити» її фразеологічними одиницями. Ось що навигадували студенти 3-Ж групи (ІФЖ).

В.М. Каленич

доцент кафедри журналістики

Лихий попутав

Немов Америку відкрила,

І кинуло і в жар, і в піт,

Коли такого голуба зустріла:

Забило дух, розтанув лід.

 Я вилупила баньки, наче ґава,

Розвісила я вуха на паркан.

Бо ж клинці бити – справа брава,

Палали брехні як вулкан.

 Ахіллова п’ята у дівка – вуха,

Хоч цілий день їй баки забивай,

Аби лиш не вкусила дика муха,

То знов слова солодкі подавай.

 Зловив ти на гачок нещасну,

Ген вітер в голові гуде.

Й байки твої зовсім короткочасні,

Нехай тобі добро буде!

 Хай б’є тебе лиха година,

Бо викидаєш коники завжди.

Та що ж ти за така людина,

Що дня не можеш без біди.

 Дівчата! Любі, чорноброві,

Беріть до серця, та не всіх

Живіть у щасті та любові,

І майте радість, а не гріх.

Віта Омельчук

І ТАКЕ БУВАЄ

Сиджу я на парі (а то ще й така пара, на якій мухи від нудьги дохнуть). Тому й у мене очі злипаються, хоч сірники в них вставляй. Мої сусідки цілу ніч спали без задніх ніг, а я й очей не зімкнула. Зараз сплю на пні. Ще й голодна, як вовк, аж за кишки тягне, від ранку тріски у роті не мала. Четвер ж бо, в холодильнику миша з голоду повісилась, ще й вчора хлопці ввечері забігали, то нам вуха об’їли.  Тому дзвінка на перерву я жду не діждусь.

 Викладач помітив, як я клюю носом і питає мене домашнє завдання. Мені те питання його, як сніг на голову, я аж на місці підскочила і дух мені перехопило. Математика в школі була моїм слабким місцем, а вона з економікою одного поля ягоди. Тому від питання з цього предмету мене аж в піт кинуло, а потім ще й мороз пішов поза шкірою. Та треба постаратись вийти сухою із води, довелося забивати викладачу баки і лити воду. Та моя водяна відповідь стала останньою краплею, бо виявляється, що студенти в нього всю пару воду варили та й взяла його злість, почав парастас правити, пообіцяв влаштувати нам на екзамені Варфоломіївську ніч. Ми сиділи, як у рот води набрали. Певно, сесія нам добре буде даватися взнаки, може, декому й на двері покажуть.

А тут, як манна небесна, пролунав дзвінок, і ми зі швидкістю вітру накивали п’ятами з аудиторії.

Інеса БЛАЖІЄВСЬКА

ТАНТАЛОВІ МУКИ

Галина схопилася ні світ ні зоря від галасливої півнячої серенади. Стрілою метнулася до мисника, аби набрати жменьку крупи, бо ж Федір як прокинеться, то вимагатиме свіжого сніданку.

Пораючись біля плити, постійно притримувала бік. Сильні гематоми були наслідком чоловікового частування штурханцями. І все тому, що гранчак за вчорашньою вечерею був трішки надщерблений.

Жоден м’яз на обличчі бідолашної жінки не передавав її внутрішнього стану. Проте боялася вона Федора, як кіт собаку. Ґедзь його часто кусав. Здебільшого, коли вип’є, так і простягає руки до Галини. А вона, знедолена, все терпить, хоч і відчуває себе наймичкою, а не дружиною. Не буде ж одна з трьома дітьми скидатися по світу. Незважаючи на те, що в хаті злидні, кругом злидні, голі, як бубон, проте хоч дах над головою є.

Доваривши пісний куліш, жінка пішла гнути спину та набивати мозолі на поле.

Яна СТРАТІЙЧУК

З РИМУ ЧЕРЕЗ САХАРУ

З дитинства мене батьки звали Наталкою-забувалкою, ото як є в російській мові відповідник «Маша-розтіряша» чи «потіряша», – то такою я була.

Бувало, плентаюся зі школи додому, то гав ловлю, то вожу очима під ноги, аж ніс волочиться. А як почую щось цікаве від подорожніх, так вуха розвішаю, слухаю. І весь залишок дня ось так йду, як з Риму через Сахару. Батьки вдома, бувало, всі очі прогледять, сидять і важким духом дихають – немає дитини, як крізь землю провалилась. Та тільки я хитрою була, не танцювала під батьківську дудку і нісенітниці у мене виходили завжди правдиві. Йшла додому довго, таким був мій перепочинок перед домашньою каторгою. Бо боялася: усі ручки вивудили однокласники з новенького пеналу, та ще й рукавички просіяла – певно, хто оком кинув! От непереливки від татка й мами мені буде. Тому й не поспішала, щоб дати їм так перехвилюватися, що і думати забули про погрози, щоб жар гніву остиг.

Дорога додому від школи була далекою, та в загальному вистачило б і години, щоб мисліте писати всю дорогу, не те що впевнено йти. Та я любила тягнути кота за хвіст. Незважаючи на те, що не одноразово добряче отримувала на горіхи за неохайно виконану домашню роботу, чи спізнення після уроків, батьків я не боялася, бо любила їх, а вони у мені душі не чули.

Я росла, дорослішала, набиралась розуму… та батьківське «Наталка-забувалка» буде зі мною, допоки ряст на цьому світі топтатиму – ніхто мене не переробить.

Наталі ВОЗБРАНЮК

P.S. Якщо й у вас є такі «перли», звертайтеся до нас в редакцію – будемо тішити «Студентську територію» своєю оригінальністю.