Тема, що в усіх на устах. Не зрозумієш, що модніше – сопливо-рожево виявляти нещирі й занехаяні свої «почуття», чи закочувати очі у притворних судомах й кричати, що усі закохані – хворі (на що вони хворі, на хворобу Паркінсона, чи африканську лихоманку?).

От тільки й циніки теж піддані зараженню, і вірус бродить у їхніх венах. Бо й вони десь у глибині душі (чи, може, п’ятки), мріють про велике, чисте, світле і т.д. І ніхто у вирі незгоди не розуміє, що нам нав’язана якась небачена мода на одинацтво. Усі прагнуть кохання, але якщо усі продовжують мріяти, значить ще жоден не отримав? Невтішно?

Це мода неприємна до краю. Посміхаєшся заціпеніло, а тобі здається, що твої нутрощі вирвані, що з них зроблено тепер вже будь-що – чи то фарш, чи екібана якогось нещасного нео-Декоратора, чи вони розмазані по підлозі твоєї вітальні у безладно-примарній послідовності, а то й зовсім з них зробили кисневий коктейль, який вип’є престаріла модниця своїми кривими силіконовими губами. Тими губами, певно, могли б грати у футбол біля десятка голодних дітей Африки. Кохання – це просто бренд. Торгова марка. Кому ж із вас не відомо про цю торгову марку – продвинутішу, ніж ай-майкро-кока-дональдс. Ще внуки наші співчутливо зітхатимуть – жалібно зітхатимуть, такий вже маркетинговий хід.

Закінчу такою банальною порадою, на яку ніхто й не сподівався – зазирніть всередину себе. Адже у людині є все, а світ, як дзеркало, лише відображує. Я не проситиму задумуватися над моїми словами. Кожному від життя своє: кому щастя, кому дірку на штанах від померлого у  комп’ютерному всесвіті часу.

Аліна РУДЧЕНКО