У Примор’ї на Далекому Сході 55 літ тому над оселею родини Євтушенків засяяла нова зірка. Назвали її Наталею, тобто «рідною» у перекладі з латинської. Вісім років разом з батьками прожила в цьому незвичайному краї безмежної тайги й субтропічних лісів, адже батько, котрий був військовослужбовцем, створював перші післявоєнні ракетні війська на оборонній лінії проти Китаю.

Коли ж дівчинці виповнилося дев’ять, сім'я переїхала до Вінниці. Навчалася у школі № 12, яка відрізнялася від інших високим рівнем підготовки. Зі шкільних предметів полюбляла суспільствознавство, біологію, фізику, хімію, російську мову та літературу. На запитання: «Який цікавий момент пам’ятаєте зі свого шкільного життя?» відповіла: «Можливо, сучасним студентам дивно буде почути таке, але згадую той момент, коли вперше в десятому випускному класі ми втекли з уроків. Це було квітневого суботнього дня, коли нашого класного керівника не було. Така подія відбулася вперше в історії школи. З усмішкою згадую, коли навпроти вікон учительської стрибали через портфелі, фотографувались, байдикували».

Закінчивши навчання у школі, пані Наталія намагалася вступити на філософський факультет Санкт-Петербурзького (тоді Ленінградського) університету. До речі, таких факультетів було всього три на весь Радянський Союз – в Київському, Ленінградському та Московському університетах. «Потрапити туди було важко, тому що заохочували вступати людей зі стажем, практичним досвідом. Тож після школи влаштувалася на Вінницький радіоламповий завод, де пропрацювала 2 роки», – розповідає Наталія Вікторівна.

Із третьої спроби вдалося вступити до Київського університету. Навчання було цікавим. Половина одногрупників – іноземці з Чехії, Словаччини, Болгарії, Лаосу, Афганістану. Тоді, з 1978 по 1983 рр., Київський університет входив до десятки кращих ВНЗ Європи. «Студентське життя закручувало у вир веселих подій. В гуртожитку був Інтерклуб, де й влаштовували дискотеки, вечірки, капусники, КВК, на які запрошували викладачів», – із захопленням ділиться викладач.

Обрала філософію, адже завжди прагнула отримати відповіді на важливі питання, головне з яких: «У чому полягає сенс життя?». Зізнається: «Не отримала відповіді й досі, маючи великий життєвий досвід. Очевидно, сенс життя в самому житті…». Завжди знала, що стане викладачем, можливо, така думка сформувалася під впливом улюблених учителів.

Закінчивши університет, повернулася до Вінниці. Влаштувалася на роботу до Вінницького державного педагогічного, на той час ще інституту, де й розпочалася викладацьку діяльність, яка триває вже 30 літ.

Полюбляє читати. Довподоби поезія Анни Ахматової, Марини Цвєтаєвої, Сергія Єсеніна, Лесі Українки та Ліни Костенко. Захоплюється фантастикою та історичними романами. Але, коли вперше, вже у дорослому віці, прочитала книгу Дж. Р. Толкіна «Володар перснів», була вражена. От тоді й зародилася любов до фентезі. Також припало до душі образотворче мистецтво та архітектура. Має багато літератури про ці види творчості.

Найулюбленіше свято – Новий рік, який відзначає у колі сім'ї. Подобається брати участь у передноворічних вечірках, та в Новорічну ніч залишається з близькими та рідними людьми.

Діти Наталії Вікторівни пішли її слідами. Одна з доньок викладає математику за кордоном, інша – закінчила наш університет, але наразі не працює за професією, вона – любляча мати та дружина.

За кордоном не бувала, та понад усе хоче відвідати середньовічні замки Шотландії. З українських міст припав до душі Луцьк – «суто європейське місто, з гарною архітектурою».

Як кожна людина, ця жінка має своє життєве кредо: «Потрібно оминати дурнів». У людях цінує милосердя та розуміння. Має патріотичну мрію: «Щоб Україна піднялася з колін і стала поважною, авторитетною, економічно заможною державою!»

Марина ДЯЧЕНКО