Юлія просто бігла, не помічаючи нікого навкруги. Мчала щосили, не зупиняючись навіть на червоне світло світлофора. Не знала, що її чекає попереду. А поки є надія, щодуху летіла до нього. Назустріч вітру, з повними очима сліз. Не думала, як бути далі. Знала лише одне – без нього вона жити не може. І хоч в голову лізли всякі жахливі думки, в серці все ще горів ледь помітний промінчик надії.

«Можливо, то не він. Раптом це чиясь прикра помилка. Боже, я ніколи нічого не просила, а зараз благаю. Зроби так, щоб то був не мій коханий», – поспіхом витираючи сльози, думала дівчина.

Назар перший, з ким познайомилась Юлія, приїхавши на навчання. Довго не могла знайти потрібну аудиторію. Хлопець помітив розгубленість дівчини і запропонував допомогу.

Сором`язлива, добра, відкрита та приємна незнайомка одразу залишила слід у серці Назара. Це не було кохання з першого погляду, проте йому хотілося знову її побачити. Запам`ятав ці блакитні, мов океан, очі, в яких, здавалося, можна потонути.

Назар навчався на історичному факультеті. Його завжди цікавили якісь незвідані речі: розкопки, подорожі, відкриття нових подробиць з життя наших предків. Дівчини не було, все чекав ту єдину. Просто витрачати час, чи гратись почуттями інших людей не хотів. Дуже любив свою матір. Старався хоч якоюсь дрібницею, але завжди порадувати її. Батька втратив ще в п`ятирічному віці. Марія Іванівна так і не вийшла заміж вдруге. Занадто вже любила свого чоловіка. Тому залишився в неї лише єдиний син – Назарчик, за якого готова була в будь-яку мить віддати життя.

Хлопець все думав про загадкову дівчину. Минув тиждень, а її ніде не видно в університеті. Ніяк не виходили з голови ті блакитні очі. Після нудної пари вирішив сходити по каву. На коридорі почув знайомий сміх. «От і вона, не можна втрачати такої можливості», – промайнула думка.

– Привіт, – ніяково вимовив хлопець.

– Привіт, – радо відповіла дівчина.

Нарешті познайомилися, розговорилися. Зупинив їх лише початок пари. Обмінялися номерами телефонів і вирішили зустрітись у вільний час.

У перші ж вихідні Назар зателефонував Юлії і запросив погуляти. Дівчина прийняла цю пропозицію. Розповіла про свої захоплення. Вона виявилась творчою особистістю. Навчається на факультеті журналістики, пише вірші. З нею дуже цікаво проводити час, не хотілось розлучатися.

У той же день Назар зателефонував Юлії і вони проговорили цілу ніч. Так добре йому ще не було ні з ким. Через кілька місяців почали зустрічатися і вже не розлучалися. Ділилися одне з одним найпотаємнішим. Хлопець познайомив обраницю з мамою. Марія Іванівна була задоволена вибором сина.

Минуло два роки з їхньої першої зустрічі, кохання горіло все яскравіше. Це саме та людина, яку Назар чекав усе своє життя. Та на шляху до цілковитого щастя стали події в країні. Майдан… Назарові неабияк боліли суспільні проблеми в країні. Він вирішив, не гаючи часу, поїхати до Києва. Сказав про це лише Юлії. Дівчина довго відмовляла, проте їй це не вдалося. Кинула все і поїхала за коханим.

«Все горить, обстріли не вщухають, на твоїх очах гинуть люди, що може бути страшнішим», – з жахом говорила Юлія.

Та хлопець не хотів наражати її на небезпеку. Через кілька тижнів дівчина приїхала додому. На Майдані все наче затихло, Назар повернувся. Та невдовзі почалась війна на Донбасі. Хлопець довго не думаючи, пішов добровольцем.

Як тільки з`являвся час, одразу телефонував коханій та матері, яка навіть не знала, що син пішов воювати.

Минуло два місяці. Назар мав приїхати у відпустку. Юлія з нетерпінням чекала хлопця. Не могла навіть спати від хвилювання.

Ось і цієї ночі дівчина не стулила очей. Годині о другій ночі задзвонив телефон. Якийсь незнайомий номер. Дівчина вагаючись підняла слухавку:

– Доброго вечора! Я можу поговорити з Юлією? – серйозним та грубуватим голосом запитав чоловік.

– Можете, я Юля… З ким розмовляю? – з острахом відповіла дівчина.

– Я Олександр Васильович – командир загону Назара. Він сказав, що якщо щось станеться телефонувати саме вам.

– А що сталося? – ледь вимовила Юлія.

– Він загинув. Мені дуже шкода… Хороший був боєць… Вам потрібно приїхати за адресою, яку вам надішлю повідомленням.

– Я приїду, – прошепотіла дівчина і кинула слухавку.

Проплакала цілу ніч. Нічого не пояснюючи батькам, вона поїхала до Нього. Дісталася до потрібного міста та, нічого не помічаючи, почала бігти за адресою. Думала, що так буде легше, що думки не наздоженуть її, та помилилась. Коли вже бігти було нікуди, на шляху їй зустрівся той самий командир хлопця. Юлія пішла за ним.

Якою ж щасливою вона була, коли серед усіх загиблих героїв не знайшла свого Назара. Раптом з невеличкої коробки в кутку кімнати задзвонив телефон. Така знайома мелодія. Защемило в серці. Дівчина підбігла і підняла слухавку:

– Назаре! Назарчику, це ти? – з тремтінням у голосі промовила жінка.

– Ні, це не Назар. – у відчаї відповіла Юлія.

– Юля? Де мій Назар? Поясни мені. – вже трохи суворо запитала Марія Іванівна.

– Назара більше немає…

– Не може бути, що ти говориш. Він же на практиці. Ти що, Юля.

– Я до останнього надіялась, що не може бути…

Кинула слухавку. Через такі моменти сама б пішла стріляти в цих нелюдів. Командир загону теж пустив одну скупу сльозинку. Підняв дівчину з підлоги і намагався заспокоїти.

Тепер вони з мамою героя часто зустрічаються. Юлія стала їй рідною, хоча єдиного синочка їй ніхто не замінить.

Війна зближує людей.

Героям Слава!

 Вікторія БОДНАР