Гуркіт… Не даючи спокійно заснути, пронизує мене зсередини. Вертячись із боку на бік, чую його гнів та спалах енергії. Довго терпів і вдивлявся, що робиться на землі. Нарешті виплеснув свою міць, немов виражаючи невдоволеність людським буттям. Бачу його світло – воно не з променя надії, а з гострого, як меч, занепокоєння та страху.

Грім. Ось, про що думаю вже декілька днів. Він супроводжує мене всюди. Не страшно. Бо це моя спорідненість, мій темп та вияв життя. Іноді не розумію, чому так гнівається, але зустріч із ним приносить задоволення. Часом здається, що він самотній, хоча завжди його супроводжує блискавка. Як справжня дама серця, появляється в душі й зі швидкістю світла зникає. Прикро, оскільки не можуть бути разом. Тому і приходить до мене розповісти про своє палке та болюче кохання. Слухаю його завжди: на світанку, пізньої ночі, та й удень частенько заходить.

Друже, запрошую тебе до себе знову. Заспокою та обійму через тонке скло вікна на четвертому поверсі…

Світлана ГЕРУК