Березневий ранок розбудив мене весняною прохолодою, похмурою погодою і думкою про те, що сьогодні буду спілкуватися з проректором з науково-педагогічної роботи Олександром Криворучком.

Зайнятий, серйозний, діловий чоловік, заклопотаний у своїх виробничо-організаційних справах сидів за робочим столом затишно-просторого кабінету. Тепло-зелені тони інтер’єру та велика книжкова шафа – єдине, що заспокоювало мене від хвилювання перед поважною людиною нашого університету.

Нам, студентам, важливо не лише помітити на викладачеві випрасувану сорочку та підібрану зі смаком краватку, не лише зрозуміти і вловити його професійно-мистецьке вміння бути викладачем перед голодною до видовища і чогось мега-нереального аудиторією студентів. Дуже важливо помітити людину, відчути її настрій, емоції, вловити ту непомітну ниточку, на якій будується фундамент стосунків між двома різними світами-стихіями.

Хто Ви, звідки родом, чим займаєтеся у вільний від викладацького авралу час, як опинилися на цій посаді, Ваші уподобання та захоплення поза університетом, життя до і після студентських років. Усе це завжди цікавить той важливо-впливовий елемент суспільства, який є рупором молодості, впевненості та краси, до якого Ви, шановні викладачі, кожного дня ходити на пари з гарним чи поганим настроєм, відкриті чи закриті на сім замків, як друг, колега чи суто педагог (і ані кроку вліво чи вправо).

На перший погляд, Олександр Іванович здається занадто серйозним, суворим та запальним. За типом темпераменту холерик, як сам зазначив під час спілкування. Але в процесі розмови усвідомлюєш, що це просто професійний статус вимагає такої позиції, а також вміння тримати дистанцію зі студентами та не переходити уявної межі створює таке враження. Не можливо не помітити у співрозмовникові справжньої людської доброти, цікавості, великого розуму, ерудованості та неабиякого життєвого досвіду.

Народився в смт. Тростянці 30 жовтня 1962 року в сім'ї робітників. Навчаючись у Тростянецькій середній школі, був редактором шкільної газети, старанним та зразковим учнем, улюблені предмети – геометрія та історія. Коли настав час обирати майбутній фах, без вагань вирішив вступати на історичний факультет нашого університету. Проте, не вистачило лишень одного балу, щоб стати студентом, тому повернувся назад у рідний Тростянець працювати слюсарем. Потім – призивався до лав Радянської армії, де був заступником командира взводу, служив у Чехословаччині. Півроку виконував обов’язки секретаря комітету комсомолу військової частини. Після демобілізації повернувся до Тростянця на попередню роботу, а через кілька місяців знову завітав у стіни педагогічного уже студентом історичного факультету. Вів активний спосіб життя, виконував громадські доручення, брав участь у роботі будівельних загонів, був старостою групи, відповідав за студентські гуртожитки.

Після двох років вчительської справи у селі Вороновиці, роботи старшого лаборанта кафедри історії СРСР і УРСР на «істфаку», через рік – асистента, трьох років аспірантури в Київському національному педуніверситеті ім. М. Драгоманова, захисту кандидатської дисертації, роботи заступника декана з виховної роботи на ІІЕП та багатьох життєвих перепитій він обійняв крісло проректора з виховної, а потім науково-педагогічної роботи. Життєвий шлях багатогранний і дуже непередбачуваний. Для того, щоб отримати довгоочікуваний результат потрібно добряче попрацювати.

Вважає, що студенти кардинально змінилися, зовсім не такі, як були за часів, коли ще сам навчався. Зараз в університеті немає майже жодного хлопця, який би служив у армії, а колись не було жодного, який не служив би. Жили набагато скромніше. Було менше спокусливих та розважальних місць, де можна було б витрачати гроші. Тому робили дискотеки у гуртожитках, проводили різноманітні заходи, життя було цікавіше, ніж тепер. Була менша ймовірність отримати будь-де інформацію, тому багато часу проводили у читальних залах. Зараз вони порожні, звичайно, завдяки новітнім технологіям потрібні відомості самі знаходять свого споживача. Надзвичайно багато інформації, проте дуже мало її споживачів.

– Студентське життя бурхливо активізувало наші дії. Спілкувалися, зустрічалися, одружувалися зі своїми однокурсницями. Ніхто не шукав десь далеко пригод на свою голову. Зараз тенденція одружень в університеті має зовсім іншу, гіршу картину, ніж колись. Навіть я познайомився зі своєю майбутньою дружиною, навчаючись на одному факультеті. Перше побачення у нас було після заняття з дисципліни «Науковий атеїзм», зараз «Основи релігієзнавства». Треба обов’язково було відвідувати якісь споруди – церкви, для прикладу. Це, було увечері, після чого провів її додому (гуртожиток), а потім розпочалися походи у кіно, спілкування. Згодом – одруження. Зараз виховуємо двох чудових синів: старший закінчив інститут історії, етнології і права – пішов батьківськими шляхами, а менший ще школяр – учень сьомого класу. Дуже хотів мати ще донечку, сподіваюся скоро матиму дві… невістки, з посмішкою розповідає викладач.

Стандартне запитання, яким мучать майже кожного, в кого беруть інтерв’ю, про життєве кредо, девіз, дещо обурило Олександра Івановича:

– А хіба таке може бути? – запитав він. – Якщо у когось насправді є девіз життя, то його не дуже спішать оголошувати на загал чи афішувати. Це пішло від дворянства, а наші люди дуже люблять вважати себе дворянами й панами, от і вигадують такі речі.

Проте, як кожна людина, О. Криворучко керується якимись своїми життєвими заповідями, нормами чи позиціями: не робити нікому зла, допомагати один одному, дуже важливо бути вірним – не зраджувати дружині, країні, собі та своїм переконанням. Поважає у людях вірність, надійність, доброту, правдивість, стабільність, працьовитість, товариськість, ерудованість. «Не люблю політичних кар’єристів, а ще тих людей, які нарікають на долю, невпевнених у собі, – наголосив співбесідник.

Олександр Іванович з неабиякою впевненістю зазначає, що ніколи б не хотів повернутися у минуле. Немає, що там змінювати, та і нічого вже не змінити, якби навіть випав такий шанс. Усе, що має бути, станеться, хоч сто разів крутися на тому ж самому місці.

– Не став би я лікарем, агрономом чи філологом, бо мав бути істориком. Не хотів би інших друзів, бо вони у мене чудові. Зрештою, їх багато не може бути, але й один – це дуже мало. Має бути золота середина. Усе решта – приятелі, знайомі, колеги. Не хотів би змінювати сім'ю чи родину, бо такі речі, взагалі святі й незмінні. Кожна людина – це окремий великий світ. І тут уже нічого не можливо змінити, – впевнений Олександр Іванович.

У вільний час любить читати, колись перечитував по 5-7 книг на тиждень, риболовлю – надає перевагу літній, любить майструвати. Вихідні та свята проводить, звичайно, з рідними. Великдень, приміром, святкує тільки в родинному колі – таке свято не для того, щоб ходити в гості.

Ось ще одна відкрита, розгорнута, тільки розпочата, краєм ока «надчитана» життєва книга колишнього випускника нашого ВНЗ Олександра Криворучка.

 Знайте, любі читачі, викладач на парі з лекційним матеріалом за кафедрою і людина у розмові про свій сокровенний світ – дві зовсім різних особистості. Дякуємо, що Ви, дорогі викладачі, буваєте такими різними.

Ольга УРСУЛЕНКО