– Олександре Васильовичу, розкажіть, якими були Ваші перші враження, почуття та емоції, коли Ви обійняли посаду ректора?

– Кожна посада – це велика відповідальність. Працювати ректором – робота особлива. Я не готував себе до цієї посади, тому довелося розв’язувати багато формальностей. Однак про прийняті рішення ніколи не шкодую, так було і цього разу. Свого часу мені пропонували посаду заступника міністра, проте обрав наукову кар’єру, обмежив свої інтереси педагогічним університетом.

– Що виявилося найскладнішим? Чого нового довелося навчитися, що зрозуміти?

– Усе було вперше, а нове сприймається нелегко, не одразу знаходилися відповідні рішення. На відміну від адміністративних органів, де працював до цього, тут дієвими виявилися зовсім інші методи роботи: компроміс, переконання, індивідуальний підхід. Невеликій групі людей мій прихід в університет не сподобався, мене намагалися дискредитувати – це заважало, але, маючи достатній імунітет та досвід, зумів і через це перейти. Довелося зробити чимало кроків в науці, а це нелегка, копітка справа. Однак люблю усе, чим займаюсь.

– Поговоримо про освіту загалом. У чому різниця між європейською та українською системами?

– Різниця є, хоча завдання одні й ті ж самі. Я відвідав майже всі європейські університети, довелося побувати і в Америці. Найбільш суттєва різниця – у навчально-матеріальній базі. Якщо наші університети будувалися абияк, розміщувалися у пристосованих приміщеннях, то на Заході вони є культурними надбаннями, створювалися всією країною, їхні будівлі – це фундаментальні архітектурні пам’ятки. Якби в українських «вишах» було вирішено питання фінансування, то вони багато в чому були б кращими за зарубіжні. Європейські університети фінансуються на 100 відсотків від потреб. Скажімо, ВНЗ у німецькому місті Карлсруе отримує 200 млн. євро на рік. Порівняйте це з 40 мільйонами грн., які отримуємо ми.

– У чому різниця між сучасним студентом і тим, який навчався десять років тому?

– Безумовно, різницю визначають соціально-економічні умови, в яких перебувають сьогоднішні студенти. Вони таки відрізняються від тих, які були 20-30 років тому. Я закінчив три вищі навчальні заклади і постійно мав відчуття захищеності, гарантованості. Сьогодні важко знайти роботу, а ще ж потрібно прожити, одягнутися. Якщо створювати сім’ю – то витрати збільшуються в кілька разів. Хоча порівнювати, що було краще, а що гірше, – не можна, йде постійний процес еволюції. Коли я був студентом, поняття бізнесу не існувало, була лише протизаконна спекуляція. Сьогодні кожен другий – бізнесмен, це непогана можливість забезпечувати себе, знайти власне місце, створити джерело свого матеріального благополуччя. Існує класична теза про те, що в суспільстві молодь завжди краща, ніж старше покоління. Майбутній студент повинен бути здатним організувати своє життя, нести відповідальність за своїх близьких і бути корисним державі.

– Як Ви ставитесь до так званих «курсів за вибором»? Чи потрібно вводити таку ініціативу в нас?

– Система вищої освіти повинна бути такою, щоб задовольнити всі потреби молоді. Сьогодні важко знайти роботу з будь-яким дипломом, важливіше – якість самого навчання. Зараз вища освіта України переживає нелегкі часи, вона постійно знаходиться в реформуванні. Ті, хто формує закони, власних дітей навчають за кордоном і не надто дбають про українського студента. Тому-то й затягнувся процес реформування. Сьогодні вища школа може запропонувати будь-які послуги, але ми заформалізовані, кожен крок потрібно звіряти з керівними органами, отримувати дозволи.

– Чому сьогодні так багато молоді хоче мігрувати? Як уникнути цього явища?

– Для молоді потрібно створити такі умови, щоб їм не хотілося виїжджати з України. Якось біля американського консульства побачив велику чергу молодих людей. На запитання, що вони будуть там робити, мені відповіли, що готові працювати хоч офіціантами, аби заробити гроші на навчання та життя. Але вдома жити краще. Тож потрібно намагатися створювати гідні умови для життя в Україні.

– Який досвід зарубіжних університетів хотілося б перейняти?

– Автономія університетів – це той шлях, що приводить до творчого, наукового пошуку, до креативної організації навчального процесу. Хотілося, щоб і в нас усе було більш демократично. Сьогодні в європейських ВНЗ немає такого поняття, як лекції. 80 відсотків матеріалу студенти вивчають самостійно, а викладач їх супроводжує. Уже немає потреби слухати лекції з пожовклих листочків, написані ще 10-15 років тому, Інтернет дозволяє дізнатися будь-яку інформацію. Можливості режиму он-лайн дозволяють слухати лекцію будь-якого професора в кожній точці земної кулі. Залишається організувати систему заліків та іспитів, перевірки знань, кредитів, які повинен отримати той чи інший випускник. Це революція у вищій школі! Раніше кожна людина повинна була накопичити суму знань, часто вона ними навіть не користувалася. А сьогодні можна за допомогою комп’ютерних технологій підняти ті відомості, що потрібні в певний момент. Перед ученими постає питання: чи потрібна така сума знань? Варто навчитися лише оперувати ними. Це і є осучаснення системи освіти.

– Як подолати проблему відірваності навчання від реальної практичної діяльності та вимог роботодавців? Чому сучасним студентам після закінчення університетів доводиться фактично вивчати свою професію заново?

– Це проблема суспільства, на неї впливають економічні, політичні аспекти. Щодо університету, то він не повинен працевлаштовувати студентів. Європейські університети не шукають роботу для студентів, це нонсенс. Наше завдання в іншому: надати можливість і навчити студента, дати йому базис, з яким він вийде зі стін університету і зможе знайти роботу. А непритаманні ВНЗ функції на зразок працевлаштування, навпаки, заважають і відволікають від виконання своїх прямих обов’язків. Немає державного стандарту, регіонального компоненту, немає людей і структур, які б казали, якого вчителя вони хочуть отримати. Роботодавці плутають професію з професіоналом, вони навіть не можуть сформулювати свої вимоги до майбутнього педагога. Випускник університету не може стати професіоналом одразу, для цього потрібно пропрацювати хоча б десять років. У європейських «вишах» близько 40 відсотків студентів не закінчують навчання з тих чи інших причин. І це нормально, у них не виникає проблем з працевлаштуванням.

– Як же обрати майбутню професію, потрапити на своє місце?

– Потрібно обрати таку професію, виконувати таку роботу, за яку ти готовий страждати все своє життя. Звісно, не можна не думати про блага – себе та свою сім’ю необхідно матеріально забезпечувати. Але немає таких спеціальностей, де людина щаслива, скрізь є проблеми. Та, незважаючи на них, потрібно обрати такий вид діяльності, щоб отримувати задоволення від того, чим ти займаєшся.

– У контексті попереднього питання: чи не перекреслює ЗНО індивідуальності? Чи не заважає обирати абітурієнтів за здібностями?

– На мою думку, через тестування визначити талановиту людину не можна. За старою системою відбору кожен «виш» обирав тих, кого він може навчити і зробити фахівцями. Сьогодні ж випускників шкіл оцінюють за нас, ми просто беремо тих, у кого вищий бал. Ця система не ідеальна, вона має досить багато недоліків: від банального збігу або вгадування правильних відповідей до підробки сертифікатів. Окрім того, цей проект комерційний, у минулому році на нього витратили 600 млн. гривень. Раніше вступна кампанія проходила безкоштовно. Ми ж зробили таку складну та дорогу систему, тоді як поляки і чехи сьогодні беруть наших дітей на навчання без іспитів.

Незабаром в Україні просто не залишиться тих, хто хоче навчатися. Окрім того, якщо торкатися морального боку питання, щоб запровадити ЗНО, «виші» принизливо звинуватили в хабарництві, а потім до цих же «хабарників» відправляють вчити своїх дітей. Також незручний механізм вступу тих, хто навчається на комерційній основі. Власне, тут потрібно лише укладати договір про навчання в обмін на передачу коштів, якщо є якісь прогалини в знаннях – університет зобов’язується їх заповнити, надати якісні послуги. У нас той, хто платить гроші, проходить через такий же складний механізм, як і «бюджетник». У жодній країні не сидять за одною партою ті, хто навчається на платній та бюджетній основі, у цих людей різні цілі, вимоги до навчання, мотивації. Одразу з’являється думка про те, що одного студента ми навчаємо за рахунок іншого.

– Повернемося до університетських справ: які події з життя педагогічного Вам найбільше запам’яталися за 10 років?

– Я пам’ятаю кожен свій день, кожен крок, важко виокремити щось особливе. Я стежу за кожною подією. Та концепція, яку написав для себе в перші дні роботи, виконана на 98 відсотків. Для мене було дуже важливо зробити університет привабливим, забезпечити якість освіти, громадське виховання. Якщо порівняти те, що було десять років тому і зараз, то все змінилося на краще. Однак меж вдосконаленню немає.

– Які перспективи в педагогічного університету?

– Майбутнє університетів залежить від політиків. Судячи з того, що сьогодні політика вищої школи реформується, закони в розробці, ми не знаємо, чого чекати від майбуття. Університети хочуть реорганізовувати, говорять про те, що такої кількості вчителів, як ми готуємо, не потрібно, школи закривають… Однак учитель – дуже важлива професія, цивілізована країна не може існувати без учителя, політики повинні це розуміти. Врешті-решт, педагогічна освіта – це підготовка до життя, будь-якій матері не завадять знання з психології, педагогіки, вміння гарно писати, обізнаність у літературі. Проблемою є те, що всі професори та академіки їдуть до столиці, не хочуть працювати в провінції. Сьогодні з 26 педагогічних ВНЗ України наш університет перебуває на шостому місці. Ми будемо намагатися, щоб ВДПУ завжди був серед кращих.

Спілкувалася

Аліна РУДЧЕНКО