Ми – люди! І це не залежить від кольору шкіри, розвитку головного мозку чи наших смаків. Усі ми однакові. І повинні цінувати і поважати один одного.

Довелось бачити безліч фільмів різних жанрів й тематики, таких, що розважали, зачаровували чи повчали. У кожному з них таїлася своя, маленька чи велика історія, ідея, головний елемент. Одні з них були захопливими і приємними, зрозумілими з першого кадру, та забувалися майже одразу. Інші – наче мікроскопічними порошинками осідали і в’їдалися в кожну, навіть найвіддаленішу шпаринку моєї душі, залишалися у пам’яті…

Ніколи не чула про цю стрічку, не помічала її в жодному списку рекомендацій, і навіть не знаю, чи була вона там коли-небудь! А повинна бути…

Двічі сідала за перегляд «Письменників свободи».Однак, подивилася тільки на третій раз, коли ніяк не могла заснути. І не жалкую – переглядаючи, весь час ставила на паузу, щоб докорінно зрозуміти ситуацію, суть того, що показувала ця відео картина.

Прем’єра фільму відбулася 5 січня 2007 року. Основою для його створення стала книга вчительки Ерін Грюел «Щоденник вільних письменників», написана на реальних подіях, що відбувалися в одній із шкіл Лос-Анджелеса.

Головною ідеєю, що проходить через весь сюжет екранізованої картини, є моральність людини. Суть її у сприйняті кожного, незалежно від кольору шкіри, віри, звичаїв та уподобань. Фільм переконує, що будь-хто має право на повноцінне життя, і ніхто не може посягати на нього.

Не могла дивитися фільм спокійно: емоції, викликані ним, застрягали у моєму горлі болючим клубком. Уболівала за кожного з героїв, намагаючись їх зрозуміти, переживала їхні сльози та той біль і страх, який відчували вони. Можливо, надто емоційна, та ставитися байдуже до такого може тільки особа із зовсім черствою, пустою, як скляна куля, душею.

Через увесь фільм пройшли червоною ниткою такі поняття: расизм і голокост, довіра і жага до життя, віра і любов, ненависть і вбивство, пізнання і співпереживання, страждання і недовіра, відданість і розуміння. Кожна з історій, відтворених у «Письменниках свободи», наповнена одвічною життєвою суттю.

Це фільм про те, як підлітки вчилися усвідомлювати суспільні проблеми й не передавати у спадок ненависть. Зуміли розгледіти себе з середини і не судити нікого за належністю до статі, раси чи за кольором шкіри. Вони зрозуміли життя завдяки центральній постаті стрічки – вчительки Ерін Грюел. Це людина, яку можна назвати «педагогом від Бога». Вона була майстром своєї справи, відчайдушною жінкою, яка вперто йшла до поставленої мети і досягла її.

Цей фільм варто було б переглянути кожному, особливо майбутнім вчителям, за філіжанкою кави чи чашкою гарячого чаю, у хвилини спокою, коли душа спрямована на роздуми та розвиток, у колі друзів чи близьких або наодинці.

І чому не подивилася його раніше?

Наталі ВОЗБРАНЮК