Середа. Зранку зателефонував Костя й домовилися зустрітися увечері в піцерії з колишніми одногрупниками. У нас така традиція: кілька разів на рік збираємося невеличким колом друзів і розмовляємо про життя…

О 18.30 сходимося у визначеному місці, радісно обіймаємося і вмощуємося за крайнім від вікна столиком. Замовляємо хлопцям пиво, дівчатам – сік із червоного апельсина, на всіх – дві великих піци з сиром й папероні, салати зі свіжих овочів…

Розмова йде жвава й весела… Давно не бачились, тож у кожного є чим похвалитися, на кого поскаржитися, кого звинуватити у проблемах, викласти свіжі чутки про одногрупників, поговорити про справи любовні з мелодраматичним присмаком. Усі друзі мають роботу (як це не дивно звучить сьогодні), бо професійно зростали ще у стінах університету, а тому стали затребуваними на ринку праці…

У піцерії затишно: звучить популярна музика, вільних місць майже немає, офіціантки ледь встигають виконувати замовлення. Щохвилини хтось зголоднілий заходить, а хтось, повечерявши, задоволено залишає заклад громадського харчування...

Крізь велику шибку видно як піднімається сходами жінка років сімдесяти. Звичайна пенсіонерка, не жебрачка. Такі бабусі є чи не в кожного із нас вдома. Заходить із букетиками синьооких пролісків. Ходить поміж столиками, пропонує їх молодим парам за 10 грн. Ніхто не хоче брати, відвертає голову, ніби поруч звичайна примара, але… жива.

Гукаю, щоб підійшла до нашого столика.  Прошу три букетики і даю сорок гривень. Кажу з посмішкою: «Давайте на всі, здачі не потрібно! Тільки не рвіть більше цих квітів, вони занесені до Червоної книги»… Жінка зніяковіла, але не змовчала: «Я не проти, але скажіть: чи не пора вже Людину занести до Червоної книги? Нас, пенсіонерів, уже пора...»

Мовчимо… Жінка відчинила двері й вийшла на вулицю. Її постать розтанула у світлі вечірніх ліхтарів. Напевне, зайшла до іншої «кафешки», бо у корзині ще залишилось кілька букетиків. Вона їх обов’язково продасть, бо ще не хоче до Червоної книги України.

Віталій ГАНДЗЮК