Коли людина закохується, вона починає жити поза межами реального. Даруйте за пафос та надмірний романтизм, проте і тут впадає в око другий бік цієї любовної медалі. Поки вас накрило дурманною вуаллю, займуся приготуванням протиотрути.

Для початку потрібно виявити «хворого» та визначити ступінь тяжкості недуги. Отож, вдивляємося в обличчя перехожих та починаємо «полювання». Бачите цей задурманено-мрійливий погляд? А оцю несиметричну кривизну посмішки, через яку навіть очей не видно (лишенько, як же ви дорогу переходите?!). Помітили цю летючу ходу? Тоді запам’ятайте – то новачок; подивившись угору, ви побачите голі… п'яти амурчиків, котрі щойно вцілили в невдаху. Негайно хапаємо «жертву» та біжимо лікувати. Може статися так, що часта зміна «об’єктів» обожнювання призведе до переростання хвороби у хронічну. Однак може виробитися і стійкий імунітет до неї. Найгірше в такому випадку – ремісія (а це страшніше апокаліпсису, бо тут вас убиватимуть поступово).

Недарма говорять, що закоханий – то безумець над прірвою. Скажу більше: це дитина з гранатою в руках. Сподіваюся, ви не почали читати цю статтю з надією знайти тут щось зворушливе, драматичне, мильно-бульбашкове (он уже й стос серветок приготували на випадок «потопу»). А ті, хто справді надумав записувати протилюбовний рецепт, геть із глузду з’їхали, бо його НЕ ІСНУЄ! Можете взяти сіру буденність як основний інгредієнт. Проте такий спосіб може виявитися малоефективним, якщо почуття у вашому житті – єдина розрада (зазвичай, так воно і є).

Ще можна створити «Клуб анонімних закоханих», де ви поділитеся своїми переживаннями з однодумцями. Однак, відкриваючи скарбничку ваших спогадів і думок, будьте обережними: ви можете розчулити своїми розповідями інших «пацієнтів». У них, до того ж, психіка нестійка (ще, чого доброго, розридаються).

Кохання – це хвороба ДВОХ сердець, й обов’язково хронічна. Найприємніший із симптомів – солодкі побічні ефекти у вигляді щасливої посмішки, мрійливого погляду та бажання захворіти сильніше. Чому про це пишу? Тому що хвора. Безнадійно. Одне тішить – у цій хворобі немає кінцевої стадії. Тому нехай це триває вічно…

Віталія МАЗУР