Для кожного з нас будь-які зміни – це важливо. Однак кожен вибирає свій шлях сам. Я щаслива, що моя дорога виявилася не хибною. Вдячна батькам, що підтримали мене у вирішальний період життя. Ось так розпочиналася моя історія…

Пам’ятаю, як моя рідна сестричка закінчувала історичний факультет і на урочистій частині вручення дипломів сиділа у актовій залі Вінницького педуніверситету, а поруч були мама і тато. І вже тоді тихенько шепнула їм на вухо: «Я теж тут хочу навчатись. Тут витає дух тепла і затишку. Тут, як вдома».

І вже після цих слів батьки готували мої валізи у доросле життя. Ні. Не одяг, не їжу, і навіть не гроші, а багаж знань і нових відкриттів, знайомство з людьми, які виплекали у мені любов до України та нашої рідної мови. Пам’ятаю, як хвилювалась перед ЗНО, як важко було перебороти страх, що твоя мрія може не здійснитись. Перед вступом щодня заходила на інформаційну сторінку ВДПУ. Милувалась ним, захоплювалась красою, затишком і величчю. Щовечора говорила татові: «Він вже чекає на мене…». На що татусь тихо відповідав: «Потерпи, доню. Ще трохи сплине часу й альма-матер нашої сім’ї прийме тебе у свої теплі обійми».

І ось, на фонтанній площі гучно лунає музика, багато першокурсників хвилюються, немов першачки у школі. Викладачі привітно усміхаються. Рідний величний радо зустрічає своє нове покоління. Все було неймовірно красиво. Переступивши поріг свого факультету філології й журналістики ім. М. Стельмаха зрозуміла, що тут буде творитися моя історія. Почала вивчати журналістику – переконалась, що з вибором професії не помилилася.

Коли вперше виконувала завдання редакції «Педагог», відчувала себе справжнім журналістом. Моїм натхненником, опорою і другим татом став куратор групи, доц. Віталій Олександрович Гандзюк. Ця людина завжди підштовхувала до нових цілей, мала на меті відкрити в мені щось нове, а я з радістю слухала і виконувала настанови. Розуміла, що саме Віталій Олександрович виведе на професійну журналістську стежину. Також прищеплювали любов до журналістики доценти Володимир Миколайович Каленич та Уляна Орестівна Лешко. Саме вони відкрили для мене багатоманітний світ мас-медіа. Це люди, якими захоплююсь. Вони – моя мотивація у цікавій журналістській сфері.

Уже добігає кінця незабутній рік мого життя: перші знайомства, перші пари, перша сесія, «гора» заліковок і конспектів, які писали до ранку, вечірні репетиції моєї «Веснянки», перші труднощі і перемоги на нелегкій студентській ниві. Люди, які стали близькими за один рік – не просто викладачі, а ті, які прагнуть зробити з тебе не просто хорошого спеціаліста, але й добру і чуйну людину.

Окремою історією є рідні одногрупники – допомога, опора, досвід, сім’я. Ми разом пережили важливий етап нашого життя. І хоча іноді було важко вести за собою велику групу, але вони ніколи не дозволяли мені падати духом. Завжди прагнули триматися поруч. Із драйвом і запалом у душі впевнено крокуємо до омріяної цілі.

За цей рік можу згадати безліч чудових моментів і маленький горщик розчарувань. Тепер слова «Рідний величний педагогічний» потроху викарбовуються на серці і з кожним днем все більше розумію їх значення. Я вдячна університету за те, що огорнув мене любов’ю і прийняв до своєї сім’ї. Вдячна, що пережив зі мною рік, що мав запах нового життя. Я впевнена, ти допоможеш мені знайти свою доріжку у житті і зробити так, щоб у майбутньому батьки мною пишалися. Саме це стане твоїм і моїм досягненнями, мій ВДПУ ім. М. Коцюбинського.

Руслана БОГАЦЬКА