Буває, прочитаєш книгу, поставиш на полицю і припадає пилом. Але те, що втрапило мені до рук цього разу під такий стереотип не підходить. Це книга, яку після прочитання хочеться брати, іти на вулицю й агітувати, пропагувати, кричати людям, щоб неодмінно прочитали її… Або просто перечитувати особливо влучні цитати, гортати сторінки, вдихаючи запах свіжодруку, думати, боятися…

Йдеться про нову книгу Макса Кідрука «БОТ», яка вийшла восени 2012 року з-під пера письменника, інженера, науковця, мандрівника, жартівника і просто цікавої людини.

«БОТ» є основоположником жанру технотриллер в сучасній літературі. Чогось подібного полиці українських книгарень ще не знали і не відчували. Що ж воно таке, той «технотриллер», і «з чим його їдять», спробуємо з’ясувати наочними прикладами з тексту та за допомогою аргументів самого автора. Отож, вперед, мої ненаситні читачі, шукачі авантюр та пригод до нового, незвіданого, таємничого, моторошного і прикольного світу Макса Кідрука!

Два стовпи, на яких постав «Бот» – це пустеля («Паперовий смак пустелі – невблаганний присмак смерті») та наука («небезпечна іграшка в руках людства»). Максим був в Атакамі (тут і відбуваються події роману) – пустелі, де вже понад 400 років не було дощу, і, за словами вчених, вже й не буде. Уявіть собі: пустка, солончаки, повітря, що «було сухим і якимось паперовим на смак». В таких умовах і починав творити письменник свою славнозвісну книгу, досить відому нині в Україні.

Автор намагається показати надможливості науки і технологій: «Дітлахи мало спали й мали унікальні здібності. У віці 5 років вони вчили напам’ять поеми, могли розв’язувати диференціальні рівняння. Кількома натисками кнопок ми перетворювали їх не гіперактивних вундеркіндів».

Значущим і вражаючим є те, що боти не володіють жодною мовою. Тому, що б тобі не вмонтували в голову, мова – це твоє, рідне, генетично обумовлене, яке так просто не здобудеш, чому так просто не навчиш. Мова – це абсолютно незрозуміле і таке потрібне «Щось» для всіх, хто вважає себе homo sapiens.

В лабораторії, оскільки вона інтернаціональна, всі спілкуються англійською. Боти теж «адаптувались» саме до цієї мови. Але коли з вуст Тимура випадково прозвучала українська, то «незнайома слов'янська говірка виявилась рятівним закляттям». Що саме там сталося: читаймо, аналізуймо, робімо висновки.

Наркотики, мафія, релігія, медицина, нанотехнології, нейрохірургія… Все це ви зустрінете в романі.

Інколи, читаючи роман, задумувалась: «Дідько, та чим же ми відрізняємось від цих ботів?!». Нас так само «щось» («хтось»?) програмує: піти в університет; почистити зуби; перед тим, як з’їсти морозиво – здерти обгортку, облизати її; освідчитись в коханні; одружитись; розлучитись; вбити. Те «щось» говорить за нас, тримає в ошийнику. І це не совість. Це все програми: чіткі й конкретні, розроблені програмістом вищого класу. Але які передбачають «зависання». А ви потім нарікаєте на «жіночу логіку», «критичні дні», «тиск системи», «магнітні бурі»… Шукайте в собі того підступного ідеолога-програміста, що змушує вас вчиняти саме так, а не інакше!

Автор не раз підкреслює, що наука і технології з неможливого роблять реальне. Спостерігаємо у романі окрім технологій та цікавих пригод ще й любовну лінію, нотки патріотизму та добрячу дозу справжнього, якісного, не заяложеного чорнуватого гумору.

Фінал – з перспективою, який змусить задуматися і бути на сторожі. І ще: це ні в якому разі не наукова фантастика, а, як сказав Макс: «Те, що відбувається сьогодні, тут і зараз».

Прочитаний «Бот» на столі. Чашка з недопитим пахучим чаєм в руках. Броунівський рух думок і вражень в голові. «Попереду на нас чекають катастрофи, що прийдуть з невідомості». «Ми випускаємо джина з пляшки».

Людмила КЛІЩУК