Романтику вбивають ліхтарі. Вони сигналізують настання ночі, як африканський барабан чи горн, що сповіщає тривогу. Як автоматична сигналізація про безсовісну втечу сонця, котре вже ніхто не здатен наздогнати, аж поки воно, як заблукале цуценя, не захоче повернутися.

Ліхтарі своїм жовтуватим світлом розбивають надію на виконання справ. Спалахують у мить, коли розпечене світило розливає по небу свої фантастичні барви, обережно зібрані вдень. Саме тієї миті, коли погляди тисяч таких як я, підносяться до небес. Коли серце завмирає в захваті від краси, а з вуст ось-ось пролунає слово «люблю». У мить народження чистої, не забрудненої думками романтики. Того непомітного щирого щастя, ледь відчутного розумом, що лише на декілька хвилин оживає в серці. Така мить зникає раніше, ніж усвідомиш.

Щедре на тепло сонце завжди було жадібним до щастя. Воно не зупиниться, не зачекає жодної секунди. Втече за горизонт, зірвавшись шаленим галопом. А ти дивитимешся, як помирає без нього романтика.

Романтику вбивають ліхтарі. Щосили кричать, дратуючи барабанні перетинки вух: «Немає! Сонця немає!». Мов сірники, запалюють нові й нові вогні у вікнах затишних будинків. Вогні ті − як стяг над низкою нових вражень та відчуттів, над пригодами та відвертими розмовами, над спокоєм та турботою, над коханням. Романтика ж – це жертва, яку день приносить у дарунок ночі, а ліхтар – нещадний кат.

Ольга ПАХОМОВА