До моїх рук книги потрапляють самі собою. Зазвичай їх дарують. Буває, приносять книжку і просто кажуть: «Прочитай! Тобі це сподобається». Дивно, але важко сказати, що до вподоби, а що ні. Проте, спостерігаю за собою просту закономірність: читаю усе з початку до кінця, навіть тоді, коли, буває, написані рядки якось не дуже сприймаються уявою.

Читаю, бо вірю, що далі за текстом або ж у кінці «мемуарів» буде щось неймовірно цікаве. І чи то себе так старанно налаштовую, чи то справді прочитані книги є шедевральними і виправдовують мої сподівання та потрапляють під позитивну критику, за винятком окремих, звичайно.

Отож, як ви вже зрозуміли, під моє незграбне рецензування цього разу потрапила книга, яку прочитала таки не випадково, проте з великим задоволенням і захопленням. До уваги фанатів і не тільки, бо не можу назвати себе палкою шанувальницею книг Тетяни Луньової, адже прочитала поки що тільки одну з них,  пропоную «Рукописи не форматуються: Новели та Акварелі».

Закорінена в українських народних традиціях, виплекана в любові до рідної  мови, пов’язана з мистецькими творами світової культури, книга-альбом є спробою переживання та осмислення різних аспектів сучасного життя. Вона складається з вербальних і візуальних текстів, органічно поєднаних у структурі шістнадцяти новел.

Про реальне і нереальне, вигадку і правду, дикувато-свійське і відчужено-близьке, родинно-затишне і вулично-прохолодне; про життя, долю, кохання і професію, здоров’я і хвороби, дітей, онуків, чоловіків і коханців, друзів і колег, подруг і псевдо-подруг; про все й одразу, довершено і не закінчено, голосно і тихо, очевидно і з домислами. Все, чим у будні й свята живуть люди, різні за віком, соціальним становищем, поглядами на життя, з бурхливою уявою і реалістичним ставленням, з вірою у все і в ніщо водночас.

Просто новели, які не пов’язані між собою за сенсом і змістом, кожна зі своєю темою та ідеєю, яскравим висновком-розв'язкою і взагалі без нього, де вже читач окремо для себе розуміє, усвідомлює і переосмислює прочитане. Як вам таке: «Янголятко народилося після Чорнобиля, і тому – з одним крильцем. Замість іншого крильця там у нього була лише маленька кукса. На небі янголятко не помічало своєї вади: там не було тяжіння і воно вільно літало в саду, як й усі інші янголята…»?

Янголя дуже хотіло на землю, до людей, залишити під подушкою якійсь милій дитині чарівне яблуко, яке згодом перетворювалося у подарунок-мрію (це відбувалося тоді, «коли яблука наливалися медовим соком і пахли казково»). А коли спустилося до людей, стало об’єктом насмішок і глузування щодо фізичної вади, відчуло себе покинутим і самотнім. Проте, завдяки добрій жінці, виконало завдання, з яким прилетіло на землю – під подушку хлопчикові з чотирнадцятого поверху будинку уже на світанку залишило яблуко. Натомість, нагадало жінці про страшний 1986 рік, який довелося пережити всій Україні. «Тяжко-тяжко зітхаючи, вона згадувала свій яблуневий сад у рідному селі під Чорнобилем…»

Не тільки такого штибу новели зустрічаються у книзі. Є без жодних вигадок, цілком реальні і ймовірні життєві історії. Про бабу, яка все життя щось бурмотіла під ніс; всі думали, що то пісні, а то були страшні прокльони всього сущого на землі. Про чоловіка, який у радянські часи відбув за ґратами двадцять років за те, що оздобив для свого сина азбуку, яка починалася і закінчувалася янголом. Про японку, яка не мала власного житла в Україні, проте працювала на когось за безцінь, маючи великий талант до художнього мистецтва. Про випадкові зустрічі, які іноді докорінно змінюють життя, про дитячі мрії, які потім стають реальністю, якщо в них палко і пильно вірити, про неправильний вибір супутника, що потім може стати приреченням і втратою життя.

І це ще навіть не все, про що йдеться у книзі. Проте, деякі карти мають бути приховані, аби гра набувала азарту і надавала адреналіну.

Читайте й самі вирішуйте, чого варті  книги без вжитку і користування, а чого вони будуть коштувати у ваших руках, прочитані й оцінені, бодай з непрофесійного читацького ракурсу. Ваша увага і любов до книги є найбільшою винагородою для автора. Звичайно не того, який пише книги для піару та грошей, а того, який народжує їх для сповіді своєї незрозумілої, натхненної, мистецько-творчої душі перед нами – читачами.

Ольга УРСУЛЕНКО