Ти дивишся крізь скло вікна і бачиш, як жваво й метушливо поводить себе місто. Воно не зупиняється ні на хвилину. Люди все кудись квапляться. Укотре накрапає дощ, але не такий як завжди. Зараз мені здається, що небо, немов плаче, ридає, із кожним поривом вітру схлипує. Капають краплі видуманих сліз на парасольки, але ніхто не надає цьому особливого значення.

Коли небо перестане лити воду, біля дитячого майданчика, на застелених звичайнісінькими пакетами лавках, сидітимуть старі бабці-щебетухи і говоритимуть про все на світі. Біля них бігатиме дітвора, стрибатиме в калюжі, радітиме різнокольоровій веселці, що так схожа на льодяник, котрий продається в сусідньому кіоску. Молоді мами з колясками теж вийдуть на прогулянку, а сонячне проміннячко лоскотатиме носики безневинних немовлят.

Кожного разу, коли спостерігаю подібну картину, посміхаюся і десь далеко в душі просто заздрю (у жодному разі не чорною заздрістю). Завтра знову спостерігатиму за людьми, котрі йтимуть у справах. Інколи теж буваю на вулиці, але тільки в теплу погоду. Загалом у мене все добре. Люблю читати, особливо Ремарка, писати вірші, просто мріяти про те, як би навчалася в університеті, мала безліч друзів. У мене так багато мрій. На жаль, вони так і залишаться мріями, бо хворію. Це хвороба Дауна.

Ви постійно скаржитеся: чогось не можете, щось не виходить, хоча маєте повноцінне тіло, привабливу зовнішність і можливості. Деяким людям Бог не зміг дати такого подарунка. А ви плачете через дрібниці, не розуміючи суті проблеми (і чи взагалі та проблема є). Дівчинка без рук вчиться писати ногами, а хтось навіть речення лінується черкнути на папері рукою. Сліпий малює сонце, зрячий не бажає помічати явного.

Не прошу мене жаліти. Хочу, щоб кожна здорова людина зрозуміла своє щастя та побачила можливості, які відкриваються перед нею. Не підкоряйтеся ліні: могти щось зробити для світу, залишити за собою слід, а особливо творчий – це величезне щастя.

Тепла ОЛЕКСА