Сонні кімнати шурхотом перешіптувалися між собою, здивовано переглядалися запорошеними віконними шибками, розгублено переморгувалися нефарбованою усмішкою піддашшя. Не очікували такого галасу і шуму приїжджих з міста дітей і внуків колишніх і єдиних мешканців цієї оселі.

Міська метушня: гуркіт трамваїв, громова сила соборних дзвонів, перегуки літніх фонтанів-водограїв, «шансон» і «попса» з відчинених вікон маршруток, швидкість та непосидючість невпинного довгохвостого часового звіра пригнала у сільську тишу дружню сім'ю Лісовських: сина покійної баби Стасі, його дружину та вагітну дочку.

Останнім часом, відколи не стало мами, син з родиною рідко навідувався до сільських «хоромів». Уже не було кому передавати рябі, добре натушковані та напаковані торби. Не стало передач єдиним вранішнім автобусом у місто з курми та яйцями, молоком, медом, індиками, поросятами та всілякою городиною. Дід Митька, чоловік баби Стасі, не дочекавшись і року після смерті дружини, знайшов собі іншу бабку, молодшу і не таку загоренну до роботи, перейшов до неї жити. Дітяммайже не допомагав, бо на старість вирішив пожити для себе.

Усе йшло своєю незміною, кимось протоптаною стежкою. Діти працювали, допомагали влаштовувати життя своїх дітей. Усі чекали поповнення у родині. Інна була вагітною і, як казали лікарі, народить дівчинку. Ця сім'я, як і кожна інша, здобутками і нажитками намагалася перекреслити усі раніше отримані життєві невдачі і мінуси.

У село, забуте Богом і людьми, їх привела не літня відпустка і не бажання поспілкуватися з бабчинецькою природою, а тривожна і болюча для родини дата – уже три роки, як немає на світі баби Стасі. В селі її знали, як вольову, працьовиту, серйозну, «бойову» жінку. До останнього боролася з невиліковною хворобою, та не в ліжку лікарняної палати, а на грядках і в хліві, коло худоби...

Родинний теплий гомін увірвався в хату і сполохав її своїм теплом, близькістю та сивою вуаллю давнини прожитих років. Зашаруділи на полицях пожовклі книги, вирівнялися у своїй довжині припорошені штори, скрипнули непомітним протягом важкі дерев'яні двері, брязнули своєю важкістю залізні клямки.

Разом із рідними людьми зайшла у просторо-збентежені кімнати. Як на кіноплівці почали пригадуватися радісні моменти дитячих днів. Ось тут було маленьке ліжечко, де ми з Ігорем, внуком покійної, завжди гралися; тут нишпорили у старих сервантах та комодах, дивувалися безлічі речей, які там знаходили. Лазили на горище, у підвал і комору, боялися тіней і звуків, які часто ввижалися і причувалися. Узимку грілися біля напаленої грубки, тихцем сушили на ній шкарпетки, намочені снігом чи пронизливим дощем. А зараз мені чомусь згадався страх перед великими католицькими іконами, звідки очі святих пронизливо вдивлялися в дитячі маленькі душі. Мені тоді було дуже цікаво: чому наші домашні ікони чимось відрізняються від «цих»– великих і чужих. То було давно і далеко, там, де і моє кольорове дитинство.

Тітка Таня розслонила штори й у кімнату увірвалося сонце. Його промені лоскотали очі і щоки. Тепло та світло знову проникли у кімнати – забуті, сумні і самотні. Хата ожила, повернула собі посмішку, колір радості і життя. Її невидимі очі засвітилися щирістю та вдячністю. Серце стін забилося вдвічі сильніше. Фундамент легко вдихнув рідні запахи, стареньке тіло хати пульсувало енергією життя. Вона жива. Поки відчуває тепло людських долонь, доти буде битися її непомітне велике серце.

Діти, а для мене – родичі, ще кілька днів тут побудуть, все розворушать, розбудять мертву тишу, обманом змусять повірити стареньку хату у те, що вони тут залишаються. А через деякий час поїдуть, забудуть, залишать кам'яні стіни вростати у землю. І лише пам'ять про бабу Стасю, а згодом нове місце на цвинтарі і діда Митьки змусить їх приїжджати час від часу до зарослих могил на сільському кладовищі.

І все навколо буде рухатися своїм темпом, все буде крутитися, вертітися, нічого не стоятиме на місці. Хтось змінить роботу, побудує дачу, купить нову квартиру, хтось народить дівчинку і розійдеться зі своїм другим чоловіком, лише одна хата сумирно стоятиме на місці і своїм існуванням нагадуватиме історію родоводу родини Лісовських.

Ольга УРСУЛЕНКО