Важко уявити, що ми робили б, якби в нашому житті не було унікальних «птахів», що здатні здійснювати високі польоти, окриляючи кожного з нас, – Слів.

Пам’ятаймо просту істину, що словом можна і зцілити, і ранити… Розмовляти українською мовою, добирати наймилозвучніші слова, застосовувати крилаті фрази, цитати славнозвісних вітчизняних письменників, філософів означає перебувати в гармонії із собою та світом. Рідна мова – це і ліки, і бальзам на душу, і чистий ковток повітря… Чи не так?

Дарина Дідик (студентка, 3 курс, ФФЖ ім. М. Стельмаха):

Зазвичай кажу те, що відчуваю. Особливо, якщо слова можуть змінити, покращити або ж просто зрозуміліше роз’яснити ситуацію. Напевно, банально, але неабияке хвилювання викликає щось на кшталт «ти нічого мені не хочеш сказати?». Найбільше вражає те, що було сказано від серця (не важливо, чи це хороше, чи погане).

Вражають чесні і відверті слова. Для мене важливо знати багато мов і вільно ними володіти. Відрадно, якщо довкола тебе такі ж поліглоти, але у повсякденному житті, у буденних ситуаціях, з екранів телевізорів все-таки хочеться чути рідну мову».

Єлисей Комарницький (студент, 3 курс, ФФЖ ім. М. Стельмаха):

Спілкування – невід’ємна складова життя кожної людини. Спілкуючись, розвиваєшся. Безумовно, дуже важливо спілкуватися рідною мовою (для мене українською), однак, для кожної людини рідна мова – своя. За допомогою слів переживаємо емоції. Звичайно, хочеться, аби було більше кращих моментів, про які можна було б висловитися по-справжньому, з любов’ю. Життя – це палітра фарб, як і наші слова. Вони відображають усі переливи людської душі.

Анастасія Думанська (студентка, 4 курс, ФФЖ ім. М. Стельмаха):

Переконана, що слова мають величезну силу. Ними можна передати феєрію почуттів, які вирують у душі, коли трапляється щось хороше чи не дуже. Словами ми описуємо розпач, смуток, біль, коли на долю випадають негаразди, а, отже, виплескуємо емоції назовні. Чи завжди я говорю про те, що відчуваю? Намагаюся, хоч це не завжди доречно. Кожен має право бути почутим. Слово – дуже «тендітний» механізм. Ним можна окрилити, надихнути, зарядити позитивом на увесь день або ж ранити, образити, що, на жаль, також доволі часто трапляється у неспокійному сьогоденні.

Маю звичку говорити людям приємні, «теплі» слова. Цього цілком достатньо, щоб викликати посмішку на обличчі співрозмовника. Дуже важливо спілкуватися рідною мовою. Саме мова є генетичним кодом нації, вона пов’язує наше минуле, сьогодення та майбутнє. І хіба не мовою маминої чи бабусиної колискової можна повною мірою передати справжні щирі почуття?».

Анастасія Сімашова (асистент кафедри журналістики, реклами та зв’язків з громадськістю ВДПУ ім. М. Коцюбинського):

Я можу висловитися з позиції людини, яка вільно володіє кількома мовами: англійською, італійською, російською. Та рідною вважаю ту, якою мені пишуться вірші. І це - українська, звісно. Для будь-якого середовища – своя мова: для Італії – італійська, для України – українська. Інколи неможливо перекласти всі відтінки та нюанси почуттів чи явищ іншою мовою, тож доводиться або вживати їх мовою оригіналу (за умови, що співрозмовник мене зрозуміє), або ж перекладати, як мовиться, приблизно. Якщо говорити про власні почуття словами чи фразами, точний переклад яких є рідною українською мовою, то іншомовно завжди звучатиме як фальш. Рідна мова на те і рідна, аби зачепити найтонші струни душі.

Євгенія Повстянко (студентка, 2 курс, Національна академія внутрішніх справ):

Не завжди говорю те, що відчуваю, бо іноді це недоречно або ж взагалі не має сенсу. Та коли мова йде про справді важливі життєві ситуації, намагаюсь говорити про свої почуття. Мабуть, найбільше хвилювання в мене викликає фраза «потрібно серйозно поговорити» або ж «ти тільки не хвилюйся, але…». Найбільше вражають слова, які не очікуєш почути. Вважаю, що спілкуватися саме рідною мовою дуже важливо, оскільки мова – головна ознака держави, нації. Ми повинні її пропагувати в усіх сферах життя. Для українського народу важливо пам’ятати, що «Нації вмирають не від інфаркту. Спочатку їм відбирає мову», як писала Ліна Костенко, тому розмовляти рідною мовою – це надзвичайно важливо».
 

Відрадно, що студентська молодь вміє оперувати словом, що юнакам та дівчатам під силу «стенограма почуттів». Бо сказане без почуття, просто так кинуте на вітер, – нічого не варте. І навпаки, наші почуття, не висловлені, не уквітчані найкращими словами, певно, напівщирі, неповноцінні, тож викликають сумніви…

Як хочеться, щоб два дорогоцінні дари: почуття та мова, якими людей наділив Всевишній, завжди доповнювали один одного. Плекаймо їх, збагачуймо, удосконалюймо, аби нами гордилися майбутні покоління.

Лілія СЛЮСАР