Знайома з ним із дитинства. Здавалося, що він росте разом зі мною (чи то батьки так вміло підмінювали на більший). Завжди вражала його непостійність: то на кухні, то в спальні, то в коридорі, де-небудь, але не на своєму місці. А чи є воно в нього взагалі?

Такий… ручний. Кожен може підняти без зусиль навіть однією рукою. Його змогли приручити. Завжди допомагає. На нього можна покластися… ну чи «посістися». Вічно в усьому винний: зачепилися і вдарилися – винний «дурний стілець», перевернулися, мало не накрившись ногами, – винний стілець, бо не мав спинки. Наїли зайвих 100 кілограмів, сіли і розвалили його – винний стілець, бо «мав погані ніжки».

Він – головний антидепресант: розгнівив хтось – стукнув кілька разів по стільцю і злість мов рукою зняло, не подзвонив коханий – сіла на стілець біля вікна і плачеш-плачеш-плачеш, захотіла підняти настрій – влаштувала фотосесію зі стільцем у вамп-образі.

Стілець ніколи не скаже, що йому важко, але раптом може не витримати і зламатися. Я – трохи стілець.

Ірина ПАЛАМАРЧУК