2014 рік. Осінь. Вересневого дня Вінницький педагогічний університет зустрів молодих студентів-першокурсників. Так було й в інституті педагогіки, психології і мистецтв, де більшість студентів жіночої статі. Серед усіх тих одноманітних людей була Вона – маленька, тендітна, симпатична дівчина з довгим волоссям, приємною посмішкою та рум’яними щічками. З перших днів припала йому до душі. Неодноразово в коридорах зустрічались поглядами, а Він ще довго проводжав її силует, дивлячись услід.

День за днем вони ходили на заняття, зустрічались у коридорах, сиділи в сусідніх аудиторіях, а на перервах слухали одні й ті ж пісні, які звучали зі студентського радіо «Юнітон».

***

Ранок 15 листопада був не надто теплим, прохолода відчувалась і в університеті. Після чергової пари з психології Він хотів купити кави в автоматі, який ніколи не віддавав решти, і, біля якого на перервах збиралася величезна черга. Вона купувала з подругою каву. Побачивши її, серце почало битися частіше: «Можливо, саме зараз час заговорити? Ні, не буду, що Вона про мене подумає? Але, можливо, більше не буде змоги. Потрібно діяти зараз. Вона піде… ну ж бо!». Перше, що спало на думку, – запитати, чи не розміняє Вона десятку, адже Він так хотів зігрітися улюбленим еспресо. Почувши її голос, вже й кава не була потрібна. Йому було тепло від тоненького голосочка та милої посмішки.

За декілька хвилин пролунав дзвінок і всі пішли до аудиторії. На занятті Він не чув викладача, не чув одногрупників, а чув лише її тоненький голос та бачив її наймиліше для нього обличчя.

Ввечері, знайшовши її сторінку в соціальні мережі, дуже хвилювався, аби не побачити там «Є друг». На щастя, цього не трапилося. Відтак вони почали спілкуватися…

***

Січень 2015 року. Дні були такими довгими, а ночі такими короткими. Адже вдень вони займались своїми справами в очікуванні вечора, нової зустрічі. Зустрічі в найпопулярнішій у їхній країні соціальні мережі «Вконтакті». Між ними були десятки кілометрів, але там, у віртуальному світі, вони були поруч, були разом. Здається, тільки почали спілкуватися, як ось уже стрілка годинника пробила дванадцяту, а календар перекинув ще одну сторінку життя. Ще декілька СМС, декілька мелодій і вже світанок. І так з дня на день, від ночі до ночі.

Він згадує їхню першу прогулянку: 17 січня, трамвайна зупинка, Вона, хвилювання, ніжний запах її парфумів, миле обличчя, яскраві оченята, шоколадний заєць, довгі вулиці міста, приємні розмови, піцерія, гарячий чайок, солодкий чізкейк, вечір, вулиця, ліхтарі, сніг, її будинок…

Минув час. Він зізнався їй у коханні. Тепер вони пара. Пара, яка сяє від кохання. Він кохає її більше свого життя. У нього немає нікого дорожчого, ніж Вона та батьки. Вона кохає його та відчуває себе найщасливішою в обіймах.

Ось така маленька історія про велике почуття.

Олександр ДВОРНИЦЬКИЙ