Тоді було літо. Тихий вечір привів мене до стін рідного університету. Здивувалася, коли опинилася на безлюдній території навчального закладу. Ще кілька днів тому довкола все шуміло і гуло сесійним важким роєм останніх університетських днів. Все бурхливо підходило до закінчення ще одного довгого року. Це було кілька днів тому. Майже столітня будівля рідної alma mater втомлено схилила голову від галасу студентської юрби. Хотілося відпочинку, тиші та свіжого повітря.

…Сьогодні ноги, на диво моїм думкам, привели туди, звідки нещодавно хотілося тікати у літню спеку довгоочікуваних канікул. Озирнулася – ніде нікого. Тільки охоронець відповідально виконував свої службові обов’язки. Кілька перехожих загубилися на теренах університетського простору. Ще десь чувся гуркіт вантажопідйомного крана та вигуки будівельників, які активно «наводили марафет» на даху, фасаді, встановлювали вікна, двері, фарбували стіни.

Тут панувало своє життя, свій рух незрозумілої швидкості. Чи то я загубилася у часі і просторі не вимірюваної величини, чи залишалася у світі вечірньої тиші, автомобільних сигналів і прудкості годинникових стріл, проте йти звідси не хотіла. Університет всезнаюче мовчав. Це додавало тепла і затишку, а літо огортало мене, його і нашу з ним, нікому несказанну, таємну любов. Я любила його рідні стіни, пороги, сходи; він любив мене ними водити. Зрозуміла, що не хотілося з ним прощатися на довгий час відпочинку, але ж відстань і розлука зближують. Чи не так?..

Чекала зустрічі з ним. Справді чекала. З розмов своїх подруг-пліткарок знала, що він змінився – став ще вродливішим, ніж останньої зустрічі. Вони вже бачилися з ним – віталися, а я остання прийшла до нього. Так, він справді змінився – до непізнаваності.

Дорослий, серйозний, солідний – інший. Таємний фаворит зустрів мене усміхненими свіжопофарбованими стінами, ніжно-пахучими насадженими квітами, ідеально-відшліфованим фасадом та оригінально-суворим годинником – одвічним нагадуванням про швидкоплинність наших із ним зустрічей. У ньому все було ідеальне, я навіть знітилася від своєї простоти. Може саме через це і ще різницю у віці ми не могли бути разом, тому й тримали наші почуття у таємниці…

Я бачу його кожного дня, торкаюсь рукою його мужніх стін, залишаю відбитки від підборів на подвір’ї. Я поки що з ним – таємно, підсвідомо, близько…

P.S. Якось, невідомо коли зрозуміла, що будівлю, на відміну від людини, можна справді щиро кохати і любити. Бо люди стають зрадливими, жорстокими. Корчать із себе геніїв. Архітектурне ж творіння буде сумирно стояти, схиливши або гордо піднявши голову; вислуховувати твої думки, пригортати кам’яними обіймами, дихати сивою давниною. Будівля може зовнішньо змінюватися, проте внутрішньо вона безмежна із швидкістю вільного польоту химерної думки…

Ольга УРСУЛЕНКО