Вона ніколи не вирізнялася серед інших: звичайна людина з багатьма мирськими турботами. Зажди метушилася і все частіше чула від татка: «Ти дуже поспішаєш жити. Перепочинь!». Як же можна було спочивати, коли стільки речей ще перебували у списку «Невідоме. Не спробувала»? Стрибок з парашутом, похід у гори, приборкання моторолера, велике кохання, гучне весілля, зграйка малюків…

Кожного дня додавалось все нове і нове! У голові якимось чином з’являлась думка: «А раптом життя не вистачить?». І це у 17-річної дівчинки? «Юнацький песимізм. Суїцидальні думки. Що за молодь зараз пішла?», – подумаєте ви. А в її голову подібні речі і не приходили. Занадто цінувала кожну прожиту хвилину свого життя. Відчайдушно, майже з фанатизмом почала це робити, коли отримала виписку з онкологічного відділення престижної міської лікарні, звідки її відправили додому «доживати». І на прощання додали: «Успіху!». Так, наші лікарі завжди вирізнялися коректністю…

Купа пігулок, крапельниці, уколи – від усього цього вона свідомо відмовилась, втомившись від постійного дискомфорту та болючих препаратів, які тільки заважали насолоджуватись життям. Більше не хотіла, щоб її тіло мало запах ліків. Може, завдяки цьому і не була такою безпорадною.

Не мала міцного здоров’я, шансів на одужання, але, як писала Ліна Костенко, була «щасливиця», бо мала «трохи неба»… Не того, що у кожного над головою, а свою особливу блакить в очах. Очах, які все ще продовжували сміятись… Навіть тоді, коли сили покидали тіло, а слова були майже нечутними.

За останні шість місяців встигла більше, ніж будь-хто встигає за все життя. Втілила майже всі свої мрії. От тільки не подарувала батькові блакитноокого сонечка, яке б уміло так само зігрівати посмішкою. Вперше не послухала тата, який колись казав: «Перепочинь. Не поспішай!». А поспішати вже було куди. Там всі терплячі вміють чекати…

Ірина ПАЛАМАРЧУК