Феномен боротьби завжди приваблював химерною неокресленістю власного початку та кінця, відсутністю чітко визначених меж, більше того – обмежень.

Ніхто не може сказати напевно, коли починається боротьба. Адже ти навіть не пам’ятаєш того моменту, який дав тобі зрозуміти, що протистояння – це необхідна умова достойного життя і самореалізації. Це некерована стихія, єдиним регулятором якої є твоє серце. І кожен його поштовх – це заклик, набат, що сповіщає про нову атаку.

«Усе твоє життя – це боротьба з системою», – казав письменник Сергій Жадан. Дуже важливо не втратити себе справжнього серед хаосу фальшивих законів і псевдоправил. Ти просто зобов’язаний не зламатися під тиском суспільного механізму, його шаленої швидкості, вивільнити свій дух, «що тіло рве до бою», із покручених пальців власного страху. «Є тільки ти і твоє серце. Є тільки ти і твоя совість». Ніщо не може обмежити територію твого персонального поля бою, завадити стати адміралом чи навіть маршалом, упевнено вести свої загони до високої мети, підкорювати все нові й нові вершини, долати кордони, стирати їх і бути володарем. Але експансія завжди вимагає жертв, тому варто одразу вирішити, що ти готовий втратити, ідучи цим курним шляхом у важких солдатських берцях і залишаючи глибокі сліди на пораненому тілі доріг. Експансія потребує виправдання, і єдиним барометром, котрий не дасть затуманити мізки наївним посіпакам і собі самому, є совість. Тільки їй відомо, що таке справжня моральність.

Боротьба завжди має свої причини. Як правило, вони особистісні, амбіційні. Проте кожен із нас намагається ретельно це приховувати. З іншого боку, ідея боротьби – це чи не найкращий засіб об’єднання людей в один свідомий організм, який також володіє совістю, в даному разі – колективною.  Для успішного протистояння необхідна віра – у себе, у вищі сили, у виправданість свого повстання (адже боротьба – це завжди повстання). Проте «є речі, важливіші за віру. Це вдячність і відповідальність» (С. Жадан). Не завжди вдається дійти до мети, досить часто ми зупиняємося за крок до неї, так і не наважившись зробити іще один.

Ми зобов’язані пам’ятати кожен лагідний погляд, кожну міцну руку, кожне життєствердне слово, які допомогли нам вистояти, йти далі, «навіть уночі, ні на мить не зупиняючись».

Зрештою, як казав Юрко Іздрик, «не те важить, куди йдеш, а те, куди доходиш».

Сергій ШКАБАРА