Споглядаючи на працю художників і скульпторів, ми захоплюємося і дивуємося, скільки ж душевного тепла вкладено авторами в їхні твори. Таким же творцем, що дивує нас своїм завзяттям та захоплює своєю мудрістю і ерудицією, є Валерій Михайлович Каньшин. Він невтомно працює на благо школи та віддається своїй професії на всі сто.

Морозного лютневого дня 1948 року в селі Жовтневе Калинівського району Вінницької області на світ з’явився Валерій. Його батько був корінним сибіряком, а мама – родом з України. Ще з дитинства батьки помітила у сина потяг до знань, який він пронесе через усе своє життя. Юнака вабив світ книги. І навіть тоді, коли у селі вимикали світло, хлопець з ліхтариком під ковдрою тихесенько читав. У дитинстві мріяв стати льотчиком,  але на заваді стала проблема із зором.

Навчання розпочав у Вінниці, адже жив тоді у дядька з тіткою. Перші три класи провчився в 26 школі. Потім повернувся в село до батьків, тому десятирічку закінчував уже там. У школі був комсоргом, охоче займався спортом, у якому досягнув неабияких успіхів. У сьомому класі став капітаном збірної з футболу, згодом – увійшов до збірної області з баскетболу. Ось чому Міністерство освіти дозволило Валерію достроково скласти випускні екзамени.

У 1966 році юнак вступає до Вінницького педагогічного інституту на фізико-математичний факультет. З особливою посмішкою на обличчі та зі смутком у очах згадує Валерій Михайлович своє студентське життя: «Наша група була надзвичайно сильною, складалася з 25 хлопчаків, причому семеро з них вступили до інституту вже після армії. Всі були дуже старанні, працьовиті, а головне – дружні. Пам’ятаю, як ми збиралися по 5 карбованців, допомагали тим, хто не отримував стипендії. Постійно брали участь у КВН, різноманітних спортивних змаганнях. Так склалося життя, що після закінчення всіх нас розкидало по всій Україні і за її межами. Але при нагоді ми зустрічаємося, щоб знову загадати ті неперевершені роки в інституті. На жаль, багато з наших уже пішли з життя».

Валерій Михайлович із вдячністю згадує своїх викладачів, які допомогли осягнути все те невідоме. Багато з них були учасниками Великої Вітчизняної війни, тому більшості вже немає в живих.

Говорячи про найяскравіший момент із студентського життя згадує: «У нас був один спортзал на всіх. Тренування розпочиналися тільки о 22 годині. А жили ми з хлопцями в гуртожитку, який знаходився на вул. Козицького, 10, тому поверталися лише в 00.30. В кімнаті нас було 15-17 осіб. І коли ми приходили, то починали шукати у шафах шматочки черствого хліба і сала. Той, кому пощастило знайти, був щасливчиком. Така у нас була вечеря».

Трудова діяльність Валерія Михайловича розпочалася з Лемешівської середньої школи Калинівського району. Працював учителем фізики в 9-10-х класах, а оскільки в школі не було вчителя фізкультури, то ще й викладав фізвиховання. Потім довелося відслужити рік в армії. Після звільнення пішов працювати у Вінницьку школу №22, де пропрацював 9 років. Дуже добре закарбувався у пам’яті Валерія Михайловича 10-А клас 1976 року випуску, в якому був класним керівником. І хоча минуло вже багато років, але вони ще й досі спілкуються, а при нагоді навіть навідують свого улюбленого вчителя. 

У 1976 році став заступником директора. Згодом був призначений завідувачем райвиконкому Староміського району м. Вінниці. Великий яскравий слід у житті Валерія Михайловича залишило відрядження до Монголії. Там пропрацював він 4 роки заступником директора радянської школи №16 у місті Ерденет. За його словами, Монголія – дуже цікава країна, а в той час для них це взагалі була суцільна екзотика. За час перебування у відрядженні, побачив практично всю країну навіть з висоти пташиного польоту. Після повернення на Батьківщину мав працювати на посаді директора 11 школи, але доля склалася по-іншому. Тому невдовзі Валерій Михайлович повернувся у стіни рідної 20 школи, де і досі працює на посаді директора.

Подолавши важкий тернистий шлях, на якому було все: злети і падіння, смуток і радість, він не втратив ентузіазму та із задоволенням працює на користь школи. Професіоналізм і людяність – складові його педагогічної діяльності. Люблять Валерія Михайловича не лише учні, а й викладачі, бо він хоча й вимогливий, але завжди справедливий і мудрий педагог. Неодмінно вислухає, дасть цінну пораду, заспокоїть теплим словом і подарує щиру посмішку, що лине з глибини душі. Він справжній поціновувач дитячих сердець і душ, що запалює вогники знань та людяності не одному поколінню вихованців.

Валерій Михайлович має безліч нагород, але найголовнішою вважає вдячність учнів і визнання. Каже, що найбільшою радістю для вчителя є результат своєї праці та розумні щасливі оченята учнів – саме заради цього варто працювати.

На запитання, що цінуєте у людях, відповів цитатою свого батька, яку запам’ятав на все життя: «Синку, якщо ти хочеш мати друзів, будь сам другом!». Він вдячний долі, адже має справжніх вірних друзів, з якими спілкується вже не один десяток років.

Валерій Михайлович жодного дня не жалкував про свій вибір, бо саме в цьому зміг реалізувати себе. Вважає, що учитель і лікар – це дві найкращі професії у світі. Лікар – лікує тіло, а вчитель – виховує і просвітлює душу молоді. Каже, що професія вчителя надзвичайно складна. Він ніби актор, тому що щоразу грає нову роль. Різні вікові категорії, різні програми і вчитель має бути готовий до цього. Це дуже важка і клопітка праця.

Мріє Валерій Михайлович побачити весілля своєї онучки – Даринки, котру дуже любить. Вона його розрада та надія.

Валерій Михайлович Каньшин – людина, яка не залишила байдужим жодного учня та яка змогла достукатися до серця кожного і залишити там великий слід – знання. Він приклад для наслідування та мудрий наставник для своїх вихованців. В його серці немає місця для печалі.

Усе життя він присвятив своїм учням і пишається цим, адже займається улюбленою справою – справою усього його життя!

Катерина ЗУЛІНСЬКА