Згадуючи цю історію, розумію, що люди несправедливо ставлять один на одного штампи.

...Хвіртка скрипіла від легкого вітру. Була глибока осінь. Я грався з однолітками на вулиці. Мама веліла закутатися у теплий сірий шарф, щоб не застудитися. Знехотя покрутив носом і продовжив відшліфовувати свою гру у футбол. Сутеніло, але ніхто навіть не збирався розбігатися додому. Жили недалечко один від одного, тому поверталися завжди разом.

Вона вийшла на вулицю боса, в одній сорочці. Їй було років сорок. Розтріпане волосся падало на плечі. Вона йшла до криниці, щоб напитися води. Хтось із нас крикнув: «Відьма, через тебе, тато казав, у нас коняка здохла». Усі зареготали, але Вона не звернула на нас уваги.

Недовго думаючи, ми придумали собі забавку: провчити місцеву Відьму, бо це ж через неї у когось сестра не може заміж вийти, а в інших – тато алкоголік. Разом із декількома забіяками, поки Відьма набирала воду, тишком пробралися до її хати. Пам’ятаю, що на стінах висіли ікони, а в кімнатах пахло дивними травами. Нам здавалося, що потрапили до такого ж музею, куди нас возила у минулому році вчителька. «Дивіться – скриня! Напевне, тут Вона зберігає свою магічну книгу». На радість нашій цікавості, скриня була відкритою, там лежали вишиті сорочки. Діставши одну з них, не міг відвести погляду від яскраво-червоних  квітів на білосніжному полотні. На щастя, ми не вчинили бешкету в Її домі – Відьма повернулась. Сховалися.

Відразу охопив страх: «А якщо Вона зараз нас побачить, а потім з’їсть?». Так завжди лякав мене старший брат: «Відьма їсть дітей; тому, якщо будеш вередувати, віддам тебе їй». Непомітно залізли під стіл. Тихеньке сопіння здавалося таким гучним, що були ладні не дихати, аби Вона нас не почула. Відьма уже зайшла до вітальні, пробурмотівши щось собі під ніс, неначе наспівувала. Я подумав, що то вона так чаклує і закрив руками вуха. Ми вирішили тікати. На «раз, два, три» – побігли.

Уже нічого не чув – тільки біг. Та мій довгий сірий шарф зіграв зі мною злий жарт. Я зачепився ним за ручку на дверях. Впирався, як міг. Не вдавалося. Вона вийшла з кімнати, повільним кроком підійшла до мене. Закривши руками обличчя, в думках просив пробачення у брата, що поламав його касетний плеєр, у матері, що розбив її улюблену вазу...

Але нічого страшного не відбувалося. Побачив її великі блакитні очі, які наче говорили: «Заспокойся, усе буде добре». Мій шарф був звільнений від дверної «пащі». Вона тепло посміхнулася...

 Такого доброго обличчя за свої 20 років ніколи не бачив…

Ян ТАНЮК