Загадкова і сильна… Самотня
Чарівна і прекрасна, сумна.
Загубилась у темній безодні
І воскресла із віщого сну.

Пам’ятає, що вміла літати
Та асфальт відібрав два крила,
А тепер не боїться втрачати
Бо утратила все, що могла.

Намагалась зігріти долоні
Та каміння у стінах – мов лід.
Народилась, щоб жити в полоні
І приречена нищити світ.

Вже давно вона стала сумною,
Так їй випав безжалісний рок.
Тож блукає німою ходою
В лабіринті забутих стежок.

А сама вже така кольорова…
Й носить серце під сірим плащем.
То шепоче вітрам колискову,
То ридає холодним дощем.

Загадкова і сильна… Самотня.
Чарівна і прекрасна, сумна.
Просто осінь – рабиня ілюзій,
Що воскресла із віщого сну…

                                        Аля БОНДАРЕНКО

 

 Ми сьогодні з тобою не разом,
Розійшлися мов ті береги.
Більш не буду тебе я кохати,
І забудеш про мене і ти.

Вже жовтіє зеленеє листя,
Віє вітер мені з вікна.
Я пригадую наші прогулянки
І любов нашу щиру без дна.

І колись може я пожалкую,
Що тоді не зуміла сказать: «…»!
Залишилась на серці оскома,
За той біль, що і досі не згас.
                      Ксюша ПАШТЕРЯН

ІСТИНА

Ми загубили істину вночі

Засліплені, не бачимо просвіту.

Ліхтар у вічі.

Темній темноті усе віддалося.

Ніч стала ніччю.

Ці ідоли, кумири, ідеали

Забрали душу, віру, каяття.

Затягнуті гіпнозом, очі спали.

Туманним димом дихають серця.

Нас запевняють чесністю в рекламах,

На телебаченні, в програмах, у книжках.

І все те – істина одна, реальна.

Правдива правда.

Німб на головах.

Не вірим щирості й коханню у душі.

Всевишнього і святість осквернили.

Ліхтар у вічі.

Темній темноті усе віддалось –

Світло утопили…

                              Тетяна ІЛЬНІЦЬКА

Не проси прощення і пощади,

Я не Бог й ніколи Ним не стану.

Я тобі ввижатись перестану

І втечу з твоїх снобачень радо.

Заберу всі спогади з собою.

Ні, частинку все ж тобі залишу.

А візьму на згадку тільки тишу

І зроблю її покірною рабою.

Ти ж хотів сердечного спокою,

Відпочинку для душі і тіла?

А я, бачиш, щастя захотіла,

Що б пливло бурхливою рікою!

Ти не зміг щасливою зробити!

По при всі мої гучні прохання,

Ти не дав мені того кохання,

Яким було б варто дорожити.

Списку моїх запитів злякався 

І прохань про той кусочок неба,

А мені ж його так мало треба

Він і сам, бува, до мене прихилявся.

Ти, на жаль, не вмів бути щасливим,

Чи то я все наше щастя забирала,

І за двох його так спрагло випивала,

У пекучу спеку і у довгі зливи.

Певно, дуже вже багато я просила

І молила Бога, щоб тобі все вдалось,

Але Він хотів, щоб ми розстались.

Краще б у собі думки носила.

Все, біжу, з твого життя втікаю,

Відпусти мене. Чого ж не відпускаєш?

Все таки ти ще мене кохаєш!

Але йду сама шукати того раю.

Ольга УРСУЛЕНКО

***

Світле видіння наповнило погляд...

Сяйво це денне здається пророчим -

Йду безупинно вперед, але поряд

Самотність заглядає підло у очі.

Мороком вкрилося все, що цвіло,

Люди позбавлені власних імен.

Єдине цілюще живе джерело -

Просвітлений день, просвітлений день.

Знаю, немає вагомих причин

Слати свій погляд в обійми до неба.

Вільна й шалена земна далечінь

Крикне до серця, якщо є потреба.

Кожен замок відчинити - одного життя замало...

Жорстоку війну припинити - одного життя замало...

Зірки торкнутись у лоні землі - одного життя замало...

Вірно любити й не знати брехні - ОДНОГО ЖИТТЯ ЗАМАЛО...

                                                                     Марина ГОНЗЕЛЬ

***

Кому ти потрібна, дівчино з безліччю шрамів,

іржею в серці, усіма шкідливими звичками,

сонячним пилом в кишенях, воском із храмів,

вицвілими очима і поцупленими табличками?

Кому ти потрібна? У тебе завжди зачинено.

Твої пальці тонкі зсудомлено ловлять метеликів.

Синдром полювання було, вочевидь, спричинено

надмірною насолодою, браком істерики.

Кому ти потрібна: з надтріснутим голосом ляльки,

цитатами з Ніцше і кавою посеред ночі?..

Малюєш на стелі озера і сині фіалки,

а небо внизу твої п’яти промінням лоскоче.

Кому ти потрібна з листівками і сірниками?

Підпалюєш листя, листи й паперові корони,

бажаєш зігрітися – світло стікає руками,

холоне і скрапує на опівнічні перони.

Кому ти потрібна? Твій одяг – це прихисток вітру.

Бездомна і п’яна, блукаєш покинутим парком.

У лівій руці, ніби сутінкам виклик, палітра.

Цю ніч ти освітиш останнім своїм недогарком.

Сергій ШКАБАРА

Моя 20-та осінь

І знову осінь за вікном,

Моя 20-та осінь.

Кружляє вся листва кругом.

Я не люблю самотність.

Жовтіє сад, жовтіє парк,

Душа моя жовтіє.

Лише ворони чую: - Кар!

А серце так і мліє…

Я йду, ступаю по землі,

По парку золотому.

Купаю очі у красі

І забуваю втому..

Та враз, відчула, за плече

Рука чиясь торкнула.

«Осіннє сонце так пече!»

Ця думка промайнула..

Я озирнулась, а там …він –

Усміхнений, щасливий.

Лише на башті чути дзвін,

Люблю тебе, мій милий!

Тетяна ПРИСЯЖНЮК