Соціальні мережі… Скільки часу ми проводимо в цьому особливому, незвичному для старшого покоління світі. Саме тут росте сучасна молодь. Тут знаходяться спільноти людей, об’єднаних однаковими інтересами й уподобаннями. Найбільш популярними серед українців є «Однокласники», «ВКонтакті», «Facebook» та «Twitter». Якщо колись люди думали, що Інтернет – це місце, де зберігається корисна інформація, то зараз світова павутина служить для комунікативних можливостей.

Усіх можна поділити за статтю, національністю, професією, родом занять, але в інформаційному просторі ми рівні. Саме тут людина може бути ким завгодно: експериментувати над зовнішністю, створювати індивідуальний образ відповідно до своїх бажань. Завдяки соціальним мережам, ми знаходимо нових друзів, однодумців, обмінюємося знаннями. Користувач отримує цінний досвід у спілкуванні. Інтернет-сервіси забезпечують юзерів усіма можливими інструментами для комунікації, а це: відео, зображення, музика, чати, блоги, форуми тощо.

Для людей з особливими потребами і дефіцитом спілкування можливості, що надає Інтернет-простір, – чи не єдиний спосіб знайти нове коло співрозмовників та бути рівними в правах віртуального світу. Хіба ж це погано, знаходитися ближче до оточення? Але чи потрібні нам мережі, невже вони корисні? Оскільки живемо в епоху інформаційного суспільства, для нас це просто необхідно.

Після навчання чи роботи, прийшовши додому, одразу заходимо на електронну сторінку і весь вільний час проводимо там. Цим позбавляємо себе можливості живого спілкування.

Настане час, коли матимемо власні сім’ї, не думатимемо про такі речі, як «контакт», «скайп» чи «аська»… Випадково серед старих паперів знайдемо клаптик з логіном і паролем до соцмережі і зайдемо на давно забуту сторінка. Там – довжелезні діалоги з близькою людиною, записи, музика та збережені вкладки… Прокинуться спогади про минуле. У когось це викличе відчуття сорому, у когось – ностальгію, а комусь буде до болю гірко повертатися в той час... Друзі, які писали тобі, виросли і вже давно офф-лайн. Вони щасливі і ти, напевно, теж. Сумно? Ще й як, адже у вас були міцні стосунки. Здавалося, назавжди так і залишилися б безтурботними дітьми, але ні... Прийшов час ставати дорослими.

Заплачеш. Останній раз он-лайн. Виключиш комп’ютер. Все... Обіймеш чоловіка (дружину), дітей. Тепер вони – твоє життя і більше ніхто не потрібен. Ми більше ніколи не повернемося в минуле. Але завжди будемо згадувати всіх друзів, ті щасливі, безтурботні будні он-лайн.

Ірина ВДОВИЧЕНКО