Напевно, немає в Україні людини, яка б не знала про Євромайдани. Вони оживають ледь не в кожному місті країни. Після 1 грудня, наслухавшись брехні про «куплений Майдан», терпець просто увірвався. Тож із подругою, натягнувши на себе теплі речі та прихопивши їжу, вирушили до Києва, аби побачити все на власні очі.

Враження розпочалися з Київського залізничного вокзалу. Там було безліч студентів, які спали прямо на підлозі, оскільки не було квитків на повернення додому.

Станції метро «Майдан Незалежності» та «Хрещатик» закрито, тож нам довелося вийти на зовсім іншій зупинці, за декілька кілометрів від Євромайдану. Навіть уявлення не мали куди йти далі. Однак, побачивши багато людей з національною символікою, які всі прямували  в один бік, вирішили прилаштуватися до них і не помилилися.

Спершу потрапили до КМДА… Народу було сила-силенна: всі терпляче стояли, мерзли та посміхаючись перемовлялись. Приємним було те, що доки перебували всередині гурту декілька разів нам пропонували чай та каву, скрізь панувала чистота – активісти тримали мішки для сміття із написами «Не смітити!».  

«Йолка» на Майдані просто радувала очі:  скрізь національна символіка, написи на плакатах, які піднімали дух, дарували надію та закликали до рішучих дій. І, що прикметно,  жодного політичного прапора.

Варто відзначити, що поміж людей панувала атмосфера ввічливості, поваги, толерантності. Жодного натяку на куплену за гроші агресивність.

Опівночі активісти повідомили, що відчинено двері «Арт-центру» та Жовтневого палацу, де учасники «революції гарячих сердець» могли зігрітися, відпочити, повечеряти. Вразила й розчулила одна ситуація біля столів з їжею: двоє хлопців взяли по бутерброду, а їхня супутниця кинула до скриньки для пожертвувань 100 гривень. У хлопців полізли очі на лоба, як і в нас, а дівчина спокійно знизала плечима й відповіла: «Це за ваші бутерброди!». Ось така благодійність, така підтримка тих, хто бореться за ідею. Ми мовчки всілись в куточку на підлозі і поки допивали каву, відповідальні за порядок в приміщені принесли пледи, щоб не застудились.

Оскільки місце відпочинку обрали біля центрального розбитого вікна, вартові зміни провели нам інструктаж, як поводитися, коли з’явиться «Беркут» або до будівлі влетить димова шашка. І знову були вражені, що зовсім незнайомі люди ставились до нас привітно й гостинно...

Додому повертались о 6-ій ранку. Приїхали, перевдягнулись та побігли не на пари, а на Театральну площу, де студентство збирало свій Євромайдан. Пізніше зателефонувала сестра й запитала: «Ну, як тобі наша столиця? Як майдан, чи схожий на той, що був у 2004-ому?». Я просто відповіла, що це не можна порівнювати, адже настрої зовсім інші – не політичні, вимоги об’єктивні, реалістичні, ідеї піднесені й патріотичні.

Уже неділю влада знову проігнорувала вимоги своєї нації, хоч півсвіту висловило підтримку, зокрема, Польща та Німеччина відкрила для українців, як членів ЄС, вільний шлях через кордон.

У час, коли раптом надія починає згасати, із подругою згадуємо той  європейський день у Києві. І навіть, якщо це все закінчиться поразкою народу, якщо ті люди, що називають себе «владою України» та ігнорують свій народ, продовжать сидіти у своїх державних кабінетах, все це мало сенс! Адже той єдиний день дав змогу відчути гордість за свою волелюбну націю, за чуття єдиної родини, сповненої духу нескореності й гарту.

Нехай увесь світ знає: Україну більше не поставлять на коліна!

Юлія ВАСИЛЕНКО