Валентина Кузьмік народилася 24 жовтня 1961 року у м. Дніпропетровську. Заміжня, має четверо дітей і шестеро онуків.

Із 1986 року і дотепер працює старшим викладачем кафедри фізичного виховання Вінницького педуніверситету. У 1987-2010 рр. виконувала обов’язки заступника декана-директора зі спортивно-масової роботи інституту філології й журналістики. Під її керівництвом ІФЖ неодноразово займав призові місця в університетських спартакіадах.

Валентиною Борисівною було розроблено робочі програми із загальної фізичної підготовки для 1-4 курсів. Створено програми для факультативних занять із настільного тенісу та ритмічної гімнастики. Всі програми пані Валентина реалізувала в практичній діяльності.

Ми поспілкувалися з Валентиною Кузьмік і дізналися про її історію успіху.

Як розпочався шлях у м. Вінниці? Чим займалися, на чому зосереджували увагу?

Спочатку вступала до театрального училища, добре склала іспити. Та все ж туди навчатися не пішла. Щось змінилось у мені. Не захотіла опановувати це мистецтво. У м. Вінниці опинилася в 1982 році, бо запросили на навчання у ВНТУ як спортсменку-гандболістку. З певних причин не змогла вступити в цей заклад, але повертатися до м. Дніпропетровська бажання не було, тому вирішила працювати на заводі, який дав можливість отримати місцеву прописку. Там дізналися, що я активно займаюсь спортом, тому невдовзі брала участь у змаганнях з різних видів спортивної діяльності. Хоч до цього мені вже пощастило об’їздити пів-України та Росії. Тоді ж побувала ще й в інших країнах Європи.

Займаючи перші місця у спортивних змаганнях, отримувала путівки на відпочинок у різні держави. Вдячна Богу, що змогла побачити так багато в світі. Тоді зрозуміла: нічого не потрібно боятися робити. Якщо працювати, то «викладатися» на повну. Якщо відпочивати, то цілком і повністю. Я завжди виконувала норму на 110%-120%.

Познайомившись із багатьма тренерами, почала займатися багатоборством ГПО, сучасним п’ятиборством (спринт, крос, плавання, стрільба, метання). Тоді ж виконала нормативи КМС, а також отримала перший розряд із легкої атлетики.

Аякже інші види спорту, якими займалися змалечку? Як встигали працювати?

Розвивала ті види спорту, якими були цікавими в конкретний період життя. На заводі взагалі брала участь у всіх видах спортивної діяльності, де займала постійно призові міста. Тренер казав, що мені треба розвиватись далі в цьому напрямку – вступати до вишу на фізичне виховання. Вирішила спробувати свої сили у педагогічному університеті (тоді це ще був інститут).

Коли вступила, то дуже важко було поєднувати нову робота й навчання. Тільки уявіть: вночі усі сплять, а ти чергуєш у лікарні. Вранці – тренування з плавання, а потім доводиться бігти на першу пару. Крім того, різні тренування, які відбувалися тричі на день. Хоча було важко, але це дало результат.

Як склалося життя після закінчення педагогічного?

У 1986 році мені запропонували залишитися працювати в університету.

У м. Вінниці затрималась тільки через те, що дуже люблю спорт і дітей. А ще, мій внутрішній стан такий, ніби завжди хочу комусь допомогти (це в мені з дитинства). Можливо, це й дало поштовх піти сюди навчатись, а згодом і працювати.

Чому не продовжили спортивну кар'єру, завдяки якій могли б мати велике майбутнє?

Тут я можу вказати цілий ряд причин. По-перше, загинув мій тренер і це серйозно вплинуло на мене. По-друге, багатоборство ГПО вже потроху починало згасати. Натомість з’являлось триборство і семиборство, які мене не дуже приваблювали. Третя причина є також сумною. Коли проходив чемпіонат України із п’ятиборства (багатоборство ГПО), виборола перше місце. Та судді все влаштували так, що чемпіонкою стала дочка впливово діяча. Не пам’ятаю кого. З одного боку цікавим, а з другого дещо смішним було те, що всі подарунки дістались мені, а перемога все ж залишилася за нею. Я найбільше ненавиджу несправедливість, тому це залишило велику образу в моєму серці.

І все ж, головною причиною є сама унікальність моєї теперішньої професії. Викладач має зацікавити дітей, привабити їх до себе. Тут таких факторів може назбиратися безліч. Річ у тім, що мені в школі дуже подобалося фізичне виховання і вчитель із цієї дисципліни. Він завжди возив нас на змагання або відпочинок. Взимку разом каталися на лижах, ковзанах, ходили в гори, а влітку їздили на острів виживання, що мені неабияк подобалося.

Спробуймо перенестися у дитинство. Як родина вплинула на формування поглядів?

У нас в сім’ї було троє дітей: два брати і я. Мамі було дуже важко, оскільки вона хотіла дати нам найкраще. Так само і батькові, який був неабияким працелюбом і завжди всім допомагав. Та, на жаль, помер у молодому віці і матері довелось виховувати нас самій. Вдячна Всевишньому за своїх братів, які стали справжньою опорою для мене.

А от мамин приклад змушував чогось досягати у житті й ніколи не опускати рук, незважаючи ні на що. Вона навчила мене долати неправду, виховала таку рису, як терпіння.

Чомусь зараз згадався один випадок. Мій брат служив командиром у танкових військах в м. Остер. Одного разу ми приїхали до нього в гості. Зрозуміло, на базу нас не пустили, тому зупинились вдома у місцевої жінки. Мама там займалась домашніми справами, а я пішла у ліс і, зайшовши на галявину, ніби потрапила у казку. Навколо було безліч грибів і квітів, з якими згодом вже фотографувався мій брат. Люблю все красиве, тому цей випадок дуже запам’ятався.

Чи було щось особливого в дитинстві, що, можливо, вже тоді підштовхувало до спорту?

У м. Дніпропетровську займалась баскетболом і дзюдо. Взимку перед тренуванням діти грались біля замерзлої річки і на ній одна дівчинка тоді провалилася. Все закінчилось добре, її врятували, але я зрозуміла, що потрібно наполегливо займатись спортом, аби бути сильним, вміти вийти з неочікуваних ситуацій.

Спорт – це здоров’я, нові перемоги, знайомства, друзі, запорука успіху, краси. Він дисциплінує, навчає командній роботі.

У школі Вас цікавила фізкультура. А у студентські роки яка дисципліна найбільше приваблювала?

Я займалась на факультеті фізичного виховання, тож зрозуміло, що спорт, але мене ще приваблювали іноземні мови, зокрема англійська. Взагалі, чомусь багато моментів студентських років вилетіли із мого життя, просто не пам’ятаю їх. Та мені розповідали, що колись я заступилася за одного хлопця, якого дуже сварили викладачі. Тоді насправді сама могла «вилетіти» з інституту.

Про яку історію допомоги іншим можете розповісти читачам?

Одного разу їхала у тролейбусі і почула, як позаду мене плаче дівчинка. Підійшла до неї і запитала, чим можу допомогти. Вона сказала, що їй немає до кого їхати, адже мама, тато і сестра розбилися на машині, залишилась тільки вона. Тоді я забрала її до себе у гуртожиток, де ми й жили. Я купувала нам одяг, їжу і все необхідне.

Потім до мене несподівано підійшла жінка, яка виявилась мамою ось цієї дитини. Вона попросила, аби я допомогла повернути їй дочку. Та дівчина (здається, її звали Тетяною, хоча точно не згадаю, адже хочу стерти цей момент зі свого життя) вже зустрічалася з хлопцем і була в нього в гостях. Прийшла туди, запитала, чи є в неї мама, на що почула категоричне «ні». Тоді сердито сказала їй, щоб збирала речі і їхала до мами, яка насправді жива.

Через деякий час була в них вдома і дізналась, що і тато живий, і брат (насправді у цієї дівчини був брат, а не сестра). Просто ось така людина трапилася на моєму шляху. Ніби й допомогла комусь, але сказати, що цей випадок був приємним для мене не можу.

Яким було Ваше перше кохання?

Я зустріла свою першу любов у поїзді. Його звали Олександром. Мені дуже подобається, коли грають на гітарі, а він якраз це й робив. Коли ми познайомилися, то виявилось, що він працює у нас на заводі. Певний час зустрічались і готувалися одружитися. Але його забрали до армії і, коли була військова заворуха у Польщі, його відправили туди (він служив у десантних військах). Та ось, коли він стрибав з парашутом, його підстрелили і він загинув. Звістка дійшла до мене на день народження. Взагалі це свято не люблю, бо саме у цього дня зі мною траплялось багато неприємностей. А от з сім’єю Олександра спілкуюсь до цих пір. Зараз маю свою родину, яку дуже люблю і яка для мене – усе життя! Мій чоловік завжди намагається продемонструвати свою любов не словами, а вчинками. А діти стараються ніколи не розчаровувати.

Яке місце у Вашому житті посідає творчість?

Мене цікавить все, що красиве й незвичайне. Побачила гарне орігамі і сама вирішила спробувати створити щось схоже. А тут ще й в мого брата річниця весілля, зробила йому такий подарунок. Зараз займаюсь цим у вільний час. У мене в квартирі можна знайти навіть підсвічники, вази, зроблені у стилі орігамі. Це кропітка робота, але цим вона мене і приваблює. Зараз займаюсь ще одним видом мистецтва – квілінгом. Раніше багато малювала і мені це подобалося.

Пам’ятаю, як прийшла на домашню виставку до одного художника. На жаль, не згадаю його прізвища, але річ не в цьому. Розглядаючи його картини, вирішила там, на місці, спробувати щось намалювати. Він мені дав аркуш, олівці, а сам продовжив займатися своїми справами.

За цей час я простим олівцем перемалювала іконку, яка лежала у нього на столі. На ній був зображений Ісус із краплею крові на чолі. Художнику сподобалась моя картина. Сказав, що в майбутньому я теж зможу стати такою ж, як і він. Та відповіла, що це атмосфера допомогла мені таке створити.

Прийшла із картиною додому в гуртожиток, адже тоді ще працювала на заводі. Дівчата із кімнати просили, аби я її продала. Вони пропонували 50 карбованців, в той час як моя зарплата була 120. Та я не продала, але за іронією долі в мене її потім вкрали. Ось така водночас і сумна, і смішна історія.

Що Ви любите читати, слухати?

Зазвичай слухаю класичну музику, а от читаю все. Мене багато чого цікавить. Зараз увагу приділяю психології та фінансовій грамотності.

Ви ведете надзвичайно активний спосіб життя. Як відпочиваєте?

Іноді наша родина їде до лісу на активний відпочинок або на риболовлю. Часто вирушаємо на море, люблю бувати з сім’єю в Карпатах. Подобається мандрувати. Якщо ж хочеться побути на самоті, відпочити пасивно, то читаю книжку. Не один раз звертаюся до книги за знаннями, за порадою. Люблю слухати музику або працювати на комп'ютері.

Всім студентам пропоную вісім «пігулок» для ведення здорового способу життя. Звичайно, й сама ними користуюсь.

Що це за «пігулки»?

Перші три ми добре знаємо з прислів’я, яке часто чули у дитинстві. Воно російською звучить так: «Солнце, воздух и вода – наши лучшие друзья». Усі ці компоненти зможуть подовжити життя. Після них згадаймо про фізичні вправи, без яких не досягнемо бажаного ефекту. Потім те, про що говорили на початку – відпочинок. Він може бути активним або ж пасивним, в залежності від уподобань. Далі – їжа. Людина повинна з чогось черпати свої сили. Та головне, щоб це харчування було правильним. Сьома пігулка – стриманість. Це обов’язково. Вона має бути в усьому.

І найголовніше. Без цього пункту всі сім попередніх нічого не варті. Мова йде про віру – віру в Бога. Він завжди зможе допомогти.

Що вважаєте найбільшою цінністю життя? Це віра?

Звісно. Я вірю у живого Бога. Багато людей поклоняються іконам, ідолам. У моєму ж розумінні Бог – це той, хто завжди поруч і кожну мить життя підтримує.

Ми колись поїхали в Росію до родичів мого чоловіка. Нас запросили подивитись на «хрещення за Біблією». Мені було цікаво, бо там хрестили одну жінку, всі діти якої охрещені, а в неї ніяк не виходило. То захворіла, то ще щось. І ще одна людина – молодий чоловік з двома вищими освітами, який хотів охреститись як в Біблії, з повним зануренням у воду.

Сталось дещо неймовірне. Ми приїхали до однієї церкви, а там вже люди розійшлись, вирушили до іншої – вона зачинена, з наступними двома те саме. Тоді ми поїхали до священика додому. Там розпочався акт служіння, який неабияк мене вразив.

Після цього ми прибули до Блакитного озера. Двоє людей пішли у воду разом із священиком. Тоді розпочався дощ. А в тому місці, де вони стояли, падали срібні краплі, які можна було побачити ще й під водою, майже до 3 сантиметрів.

Я, здивувавшись, запитала у інших, чи вони теж це бачать і почула у відповідь «так». З їхніх уст прозвучало також і те, що це знамення від Бога, що показує, як довго він на них чекав.

Це закарбувалося в моїй пам’яті. Невдовзі я також прийняла хрещення у тій церкві, де люди живуть за Біблією.

Еволюція Ваших мрій. Ким хотіли бути у дитинстві і чи здійснилось це?

Безумовно, мрія є завжди. У дитинстві я дуже хотіла стати актрисою. Сцена заманювала мене до себе. Десять років провела у театрі юного глядача. Любила читати вірші і співати, грати у спектаклях. Навіть зараз із задоволенням читаю поезію.

Та, подорослішавши, хочу одного – допомогти іншим, особливо дітям: відкрити шлях у життя. Завжди потрібно чогось досягати і не стояти на одному місці.

Яке у вас хобі, зважаючи на таку різноплановість занять?

Скажу чесно, зараз мені найбільше подобається аеробіка і настільний теніс – те, чому приділяю найбільше часу. Також стрільба. От тенісом почала займатися випадково. У нас як кажуть: «Якщо ти маєш диплом викладача фізичного виховання, то повинен вміти все». І ось, коли звільнилась вакансія викладача із настільного тенісу, то цим видом спорту попросили зайнятись мене. А я тоді і не знала, що це таке. Та поступово розвивалася, дивилася різні тематичні відео і стало виходити. Одного разу довелось зіграти із чоловіком, який вже довгий час займався настільним тенісом. Але я в нього виграла (сама не знаю як). Тоді зрозуміла, що можу чогось досягти і в цьому виді спорту.

Зараз жіноча збірна Вінницького педуніверситету серед викладачів вже п’ять років поспіль виборює перше місце із настільного тенісу серед ВНЗ Вінницької області.

Яким має бути справжній наставник?

Перше, що він повинен робити – це бути для вихованців прикладом в усьому: в словах, поведінці. Має любити дітей. Якщо немає любові, то він не на своєму місці. Потрібно намагатись зрозуміти і допомогти. Необхідно спілкувались із дітьми на одному рівні. Не важливо, що ти викладач. Ти така ж сама людина, як і вони. Та в нашій країні чомусь все по-іншому. Ми знову ж говоримо про те, що багато чого потрібно змінювати. І це завдання має виконати молодь!

Чого катастрофічно бракує у сучасному світі, зокрема в Україні?

Бракує не «чого» а «кого». Не вистачає справжніх людей. На прикладі школи скажу, мені боляче дивитись, коли вчитель цінує щось інше, а не саму дитину. Потрібно просто простягнути руку допомоги. Натомість він, замість того, щоб підкреслити добру рису у дитині, розмовляє на підвищених тонах, вживаючи образливі слова.

У Вас виникають труднощі у роботі зі студентами?

Студенти мають зрозуміти, що здоров’я потрібно шанувати тепер, а не тоді, коли його втрачаєш. Я не втомлююсь наполегливо їм про це нагадувати. Все роблю для того, аби студенти ходили і займались фізичним вихованням та спортом. Намагаюсь їх зацікавити, мотивувати до того, щоб рухова активність стала невід’ємною частиною життя. Хочу своїми знаннями, досягненнями та життєвим досвідом поділитись зі своїми студентами, бо саме це дає і здоров’я, і бадьорість, і впевненість. Варто до свого «хочу», додати «можу» і «роблю». Тоді буде результат!

Мабуть, Ви неодноразово чули критику, зважаючи на надзвичайно активний стиль життя. Чи сприймали її, не ображаючись?

Мені це завжди допомагало. Досконалих людей немає, ми маємо на помилках вчитися.

Що надихає Вас на роботу?

Я люблю свої заняття. Вони надають мені внутрішньої сили, надихають. Ще жодного разу в житті не пожалкувала, що обрала саме цю професію. Навчаючи дітей, сама вчусь у них, відчуваючи живий, теплий і доброзичливий зв'язок. Вірю, що частинка мого старання залишиться в житті студентів. Бажаю, щоб Бог використав мене у своїх намірах допомозі іншим.

Що потрібно робити сучасним людям, аби світ став кращим?

По-перше – любити ближніх. По-друге – вірити у найкраще. По-третє –діяти. Тоді все вийде. Варто об’єднати всі пункти в одне ціле, а також пам’ятати про ті вісім «пігулок» щодо ведення здорового способу життя. Спробуйте знайти місце для спорту у буднях і ви не пошкодуєте!

Валентина Кузьмік на своєму прикладі показала, що у житті можна досягти неабиякого успіху, незважаючи на різноманітні проблеми й неприємності. Потрібно вірити у Бога та свої сили, а також докладати чималих зусиль на шляху до мети. Пам’ятаймо, ми власноруч будуємо своє життя. Від нас залежить майбутнє!

Спілкувався

Андрій МАКРУШИН