У дитинстві думала, що зорі – це люди. Вірила, коли падає зірка, то падає якась людина, а те зоряне сяйво – наше швидкоплинне життя. І, коли воно оминає тебе, падаючі зорі нагадають: варто поквапитися.

Одного не розуміла: чому можна загадувати бажання. Це ж виходить, що хтось гине, а хтось завдяки цьому може помріяти...

Зорепад, звісно, видовище прекрасне, але невже я більше ніколи не побачу зірок? Отих, що зірвалися, що не зуміли втриматися за небо... Часто після рясного зорепаду рахую скільки їх ще залишилося (немов господиня лічить курчаток). Чомусь одні зірки великі, налиті сяйвом аж по самі вінця, а інші маленькі, із ледь помітним вогником. Здається от-от згасне. І шляхи за собою залишають різні. Буває короткою та дорога, але їхнє сяйво засліплює так, що й погляд не можу відвести. Або аж до землі долітають, та хвостик тоненький, як олівцем хтось провів. Так і люди згасають. Щоб яскраво горіти, треба знати: не важливо скільки днів у нашому житті, важливо скільки життя в наших днях.

Милуватися нічним небом – це моє захоплення. Коли чорнява ніч приходить на побачення з небом, воно одягає чорний піджак і запалює свічі. Я ж від важкої ходи вгору зігрілася, кофтину зняла, руки розкинула, обличчя – до зірок. У ці хвилини відчула себе маленькою піщинкою у великому світі. Зорі такі далекі, коли ж на них довго дивитися, вони линуть все ближче і ближче. Здається, підіймеш руки і зможеш торкнутися, а потім небесні світлячки посиплються в долоні. Непомітно і місяць визирає з-за гори, ніби підглядає як зірки падають у річку. А ніч ніжно гойдає їх на синьому простирадлі й нашіптує для них колискову.

Іноді небосхил нагадує темне полотно, пробите яскравими зірками, що ллють своє світло на землю. І жодна хмаринка не наважується псувати цей божий шедевр. А буває, нічне небо схоже на океан. Настільки чисте, що з його дна видно ясні зорі. А під ними – свята тиша! Така може бути тільки тоді, коли все зло зникає безвісти. Трактори поля не чіпають, річку ніхто не каламутить, гори ніхто не долає. Усе спить.

Вікторія ВЕРБОВЕЦЬКА