Короткометражне кіно – чимала, але майже невідома широкому загалу глядачів сфера кінематографії. Студентам нашого університету пощастило відкрити для себе нову площину цього мистецтва під час презентації фільму «Сніг» режисера та журналістки Таісії Олійник.

На початковому етапі розвитку увесь кінематограф був короткометражним. Перший показ фільмів на широкому екрані, який тривав не більше 20 хвилин, відбувся 28 грудня 1895 року у Франції.

Із плином життя з’явився новий формат фільмів – повнометражні, які поступово монополізувалиринок кіноіндустрії. Але «короткий метр» не втрачає свого шарму і сьогодні. На перший погляд, він відрізняється від повнометражного кіно тільки тривалістю, або, як казав британський кінорежисер Альфред Хічкок, «витривалістю сечового міхура середньостатистичного глядача». Насправді між цими форматами фільмів, з художньої точки зору, існують істотні відмінності. Саме вони дозволяють виокремити короткометражне кіно як вид кінематографічної творчості.

У нашому місті спостерігається глядацький попит на кіномініатюри. Традиційно їх показують у «Родині», раніше – в «Ультра», у рамках організації «Escapism Movie-club».

Про специфіку короткометражних картин, свою режисерську діяльність та новий фільм «Сніг» кореспонденту «Студентської території» розповідає Таісія Олійник.

– Як ви почали займатися режисурою?

– За 12 років журналістського стажу пропрацювала майже в усіх газетах Вінниці, окрім державних та «РІА», а також на телебаченні: каналах «Іштар», «ВІТА», «ВДТ-6». Подобалося займатися телевізійним матеріалом, картинкою. Вже на 2 курсі (до речі, Таісія навчалася у нашому університеті в ІІЕП. – ред.)працювала на телеканалі та готувала сюжети, які мені легко було навчитися робити, навіть не вивчаючи спеціальних дисциплін. Подивилася, як їх роблять інші, взяла камеру і через тиждень підготувала власний. Телевізійні сюжети мають стійкий алгоритм створення. Згодом ця одноманітність перестала мене задовольняти, тож вирішила продовжити навчання у КНУ театру, кіно та телебачення ім. І. К. Карпенка-Карого. Там ознайомилася із засадами художньої кінорежисури.

– «Сніг» – ваша перша короткометражна робота?

– Моїм першим повноцінним короткометражним фільмом була дипломна робота «Пташка та рибка». Це історія кохання двох молодих людей, які працюють у парку: дівчинка – у костюмі рибки, хлопчик – у костюмі пташки. Ідея фільму співзвучна з давньою єврейською приказкою: ці люди можуть покохати один одного, але де ж вони зів’ють собі гніздо?

 - У чому полягає оригінальність короткометражних фільмів?

 - У вузьких часових рамках «короткого метру» режисер має розробити тему, донести ідею до глядача. Можна обійтися невеликою кількістю акторів, знімати в одному місці. Але короткометражка обов’язково передбачає несподіваний поворот подій, аби в кінці фільму ситуація була винятково протилежною, ніж на початку. Майже всі сучасні відомі режисери починали кар’єру зі зйомок короткометражного кіно. Це можна пояснити, зокрема, тим, що на його створення необхідно значно менше коштів, аніж на повнометражну картину.

– Яка історія створення вашого нового фільму «Сніг»?

– Ідея зняти фільм виникла після повернення з навчання у Вінницю. Робота над картиною тривала впродовж півтора року. Дія фільму відбувається у смт. Тиврів на руїнах архітектурної пам’ятки ХVIII століття – домініканського монастиря, який наразі реконструйований. Над картиною працювало близько 20 людей – це актори-аматори, знімальна група.

– Про що йдеться у фільмі «Сніг»?

– Фільм про те, як група молодих людей виїхала за місто, аби покататися на лижах. Проте погода цьому не сприяла: очікувана завірюха забарилася на кілька днів. Компанія вирішила зачекати снігової погоди, винайнявши на кілька днів будинок біля кремезного, напівзруйнованого монастиря. Наступного дня відбувається серія вбивств, тісно пов’язаних з історією храму.

– Чи не виникало складнощів під час зйомки, виробництва  фільму?

– Траплялося багато незапланованих ситуацій, які неможливо було передбачити. Затримувала знімальний процес вимушена відсутність акторів: багато з них навчалися та працювали. Як кажуть, режисер – як Колумб на кораблі: він хоче відкрити Америку, а команда хоче додому (у нашому випадку – треба на роботу). Ще одна незручність полягала у тому, що я, окрім режисерської праці, займалася сценарієм та монтажем. Робота має бути вузькоспеціалізована, оскільки, вимушено займаючись усім підряд, у тебе «замилюється око». У такому стані неможливо адекватно оцінити доречність своїх професійних дій.

 – У чому полягає ідея фільму?

– Кожен з героїв картини тільки ступає на життєвий шлях. Іноді виникає ситуація, з якої немає виходу. Вона випробовує людину і ставить її перед вибором: або піднятися над цією ситуацією, або опуститися на самісіньке дно.

– У вас є улюблені фільми, режисери?

– Один із найулюбленіших – «Імаджинаріум доктора Парнаса» режисера Террі Гілліама, а також «Кабаре» Боба Фосса, «Шоу Трумана» Пітера Уіра, «Фальшивомонетники» Стефана Рузовицьки, «Веселого Різдва, містере Лоуренс» Нагіса Осіма, «Лабіринт» Джима Хенсона. Улюблені режисери – Террі Гілліам, Альфред Хічкок, Джеймс Айворі.

 – Що для вас є режисура? Якими якостями має володіти режисер?

 – Режисер – це людина, яка міркує актуальними явищами сьогодення. Він має вихопити тему для фільму зі швидкого потоку життя, розвинути та оформити так, аби глядачі її зрозуміли. Режисура «одягає» абстрактну тему в образи, створює людину: на кістяк ідеї прилаштовує м’язи, шкіру, одяг. Тільки режисер чітко знає, яка картина має вийти у процесі зйомок. Згідно зі своїм баченням фільму, він координує всю роботу на знімальному майданчику.

В Україні є безліч актуальних тем, які не може висвітлити журналістика, а лише мистецтво, кіномистецтво зокрема. Коли йдеш нічною дорогою, тебе хтось попереджає, куди йти, аби не зачепитися за камінець або не впасти в яму – це журналістика. Іноді людина має дивитися на зірки: раптом вони дадуть відповідь на вкрай важливе питання душі, якій, за великим рахунком, однаково до політичних ситуацій та внесення чергових поправок до законів. Це мистецтво. Глядач в чомусь ототожнює себе з героєм фільму, проживає його життя: через глибоке співпереживання розкривається зміст раніше незрозумілих речей. Головне у фільмі – це потреба ідейного послання людям. Якщо у фільмі є ця енергія, то вона відчувається у кожному кадрі, як би скромно він не був знятий.

Аліна ВОРКУЄВА