ОСТАННІ НОВИНИ |
01:38 «Живу любов'ю! І допоки хватить її вогню – горітиму і я!» | |
Олег Пасічник – заслужений журналіст України, дипломант та лауреат міжнародних та всеукраїнських телевізійних фестивалів і конкурсів, поет, педагог, – належить до тих особистостей, щемливу згадку про яких бережуть у затаєних куточках душі усе життя. Його не стало 1 вересня 2010 року, і нічим неможливо заповнити пекучу порожнечу, яка виникла від утрати. Чоловік надлюдської доброти, працелюбства і терпеливості, наділений багатогранним талантом творчої особистості, народився в селі Гонорівка на Ямпільщині 30 вересня 1948 року в родині службовця-цукровика. Журналістський шлях майбутнього заслуженого майстра пера розпочався зі співпраці з колективом обласного радіо ще у шкільні роки. Після її закінчення Олег Валер’янович вирішив навчатися у Вінницькому педінституті, де отримав фах педагога-філолога. У 1972 році став штатним кореспондентом обласного радіо. Поява першого запису в трудовій книжці від 6 червня була не випадковою, адже цього дня мас-медійники відзначають професійне свято. Сама дата ніби говорила про те, що Олег Валер’янович не помилився з вибором фаху, і досягне у ньому неабияких успіхів. І, дійсно, О. Пасічник пройшов усіма його можливими шляхами: спершу позаштатний автор обласного радіо, потім кореспондент, редактор молодіжних передач, старший, головний редактор, генеральний директор обласної телерадіокомпанії. З 2001 до 2007 року Олег Пасічник – головний редактор телебачення «ВДТ-6» обласної телерадіокомпанії. Окрім безпосередніх обов’язків, керівник, собі на втіху, допомагав молодим телевізійникам освоювати «журналістську кухню». Його школу професіоналізму й добра потім проходили й майбутні мас-медійники нашого університету. Їх навчав із 2004-го фактично до останнього року життя. Робота зі студентами стала тихою гаванню, до якої прилинув на схилі віку багаторічний досвід шанованого журналіста. Олег Валер’янович відчував велику потребу передати його юним, і робив це з усією міццю нерозтраченого педагогічного хисту. Надламане ж невпинною працею здоров’я, пригноблене цукровим діабетом, усе не давало спокою. З кількома перепочинками він піднімався на третій поверх ІФЖ, де його день у день виглядали студенти. Приносив цікаві книги з домашньої бібліотеки, оригінальні ілюстрації, фото, на свята й у важкі періоди перед сесією пригощав шоколадом, ніколи не забував вітати іменинників. Для кожного в нього була добра порада, слово підтримки в найпотрібніший момент. Олег Валер’янович найбільше цінував у людях мудрість, доброзичливість, творчу іскринку. Часто повторював студентам і колегам: «Журналіст має знати трохи про все і все про щось». Але вимагав цього, перш за все, від себе. Його дружина Людмила Брендак розповідає, що робота в університеті приносила журналісту найбільше задоволення. – Олег Валер’янович неодноразово говорив, що ніколи не згодиться з тим, що молодше покоління росте гіршим від своїх попередників, – каже Людмила Євстратіївна. – Шкодував, що так пізно почав працювати зі студентами, адже дуже багато хотів для них зробити. Їхньою любов’ю найбільше пишався. Шістдесяту річницю дорогого викладача ми, його студенти, святкували з усіма групами. Разом із педагогами зустрічали на коридорі, тиснули руку, обіймали. Влаштували справжнє свято із квітами, подарунками, побажаннями щастя і словами вдячності. Немов відчували, що цей ювілей – останній… Нетерпляче вичікували, коли він підкріплював здоров’я у лікарні. І, уже важко хворий, Олег Валер’янович усе одно приходив. Коли ж більше не зміг ходити, примандровували групками до лікарні і додому. Ці гостювання та прискіпливу увагу рідних він називав «терапією любов’ю». Того страшного 1 вересня знову хотіли провідати, аби привітати із Днем знань, але… не встигли. Живе Олег Валер’янович. У рядках своїх віршів, записних програм, його незамінних порадах, болючій любові і ясних спогадах рідних, колег, учнів. Вдячна студентка | |
|
Всього коментарів: 0 | |