Не забути зателефонувати Олександру Федоровичу; зустріч з Оленою-художницею перенесено з шістнадцятої години на сімнадцяту; на планерці роздати кореспондентам завдання; показати шеф-реактору макет наступного номера газети, відредагувати з колегами свіжі тексти; підібрати ілюстрації до матеріалів, тому що завтра верстка – приблизно з такими думками щоразу засинаю та прокидаюся ось уже третій рік… Скажете: збожеволіти можна, як жити у такому режимі?! А я відповім: заради кохання можна й не таке зробити!

Так, так, це не помилка коректора, який не догледів, що у тексті присутнє слово, яке не повинно бути в роздумах про журналістику… Я говорю саме про кохання у найфанатичнішій його формі – залежність.

Наші стосунки збіглися з моїм вступом до університету. До цього вже робила професійні спроби, та пані Журналістика лиш торкалася мене тихим відлунням слів, не підпускаючи інтимно близько… наче говорила: «Попрацюй іще, попрацюй; ще маленька для того, щоб повністю поринути в мої глибини». Я слухала, але не здавалася – йшла далі, дописуючи у різні видання, бо не могла інакше. Відчувала: якщо не пов’яжу своє життя з Журналістикою, то стану однією з тих, хто працює з восьмої години ранку до шостої вечора, ненавидячи свою роботу та мріючи якнайшвидше опинитися вдома, щоб «змити» з себе черговий (схожий на тисячі інших) важкий робочий день.

Ми зустрілися з нею 1 вересня, коли я ввійшла у стіни навчального закладу, де сподівалася знайти себе у царині Журналістики.

Непевними кроками йшла до неї, нас тягнуло одне до одного, і хоч розуміла, що у мого кохання ще десятки, сотні, таких, як я… все одно поклялася віддано любити і ніколи не зраджувати йому. Журналістика захопила мене у свої обійми і не збиралася відпускати; а я відповідала взаємністю… З нею у мене було все вперше, кожного дня вона дарувала мені щось нове, все ширше та ширше відкриваючи двері до таїни обраного фаху. Я потонула – стала заручницею, полонянкою, але усе це подобається нам обом.

Журналістика навчила мене бути дорослою, відповідальною, відданою, вірною; несамовито любити те, чим займаюся. І за це дуже їй вдячна. Якби не її досвід та терпіння – з одного боку, вимогливість та жорсткість – з іншого, розчарувалася б в усьому, що вже зроблено на професійному шляху. Я пройшла поряд з нею дорогу від фанатичної шаленої закоханості (невтомного кореспондента) до майже спокійного та врівноваженого почуття любові та вдячності (редактора студентського часопису). І розумію, що тепер не зможу без неї жодної миті свого життя.

Знаєте, в нашій професії часто бувають такі миті, коли здається, що ти от-от впадеш знесилений та заснеш на два тижні, тому що вичерпав увесь запас безсонних діб, проведених у роботі. Та коли бачиш радісні очі тих, для кого працюєш, розумієш, що все недарма. Ці очі, ці слова варті того, щоб йти далі, щоб шукати, народжувати ідеї, втілювати їх, працювати, творити й вірити у те, що це справді комусь потрібно, що це для когось важливо, що твоя праця хоч трішечки, але змінює цей світ на краще.

Якщо ви зараз стоїте перед вибором або тільки-но його зробили – БУДУ ЖУРНАЛІСТОМ, то повинні зрозуміти, що журналістика ніколи не полюбить та не прийме до свого світу, доки не будете вірними та відданими їй щосекунди, кожним міліметром тіла та свідомості. Ви будете щасливі з Журналістикою, якщо обрали її за покликом серця! Вона стане для вас світом, повітрям, сонцем, небом, їжею та водою. Це залежність.

Тож якщо ви не готові до серйозних стосунків, навіть не думайте робити крок на зустріч Журналістиці.

З любов’ю та вдячністю

Анастасія ЯКОВИШИНА,

редактор газети «Студентська територія»