У наш нелегкий час нікого нічим не здивуєш. Усі знають, що життя – річ несправедлива! Інакше, як пояснити те, що розумні, успішні люди стають волоцюгами, у котрих ані даху над головою, ані сім’ї – нічогісінько. Вони та вулиця, яка в холодні морози не зігріє, не втішить, не дасть поради. Нікому немає до них діла: прохожі ставляться гірше, ніж до собак. Де б не з’явилися – усюди небажані.

У них також була сім’я, дім, освіта. Та доля зіграла злий жарт. У результаті, докотилися до бездомного життя. Дивлячись на волоцюг, щиро їм співчуваю. Можливо, якби у важкий момент була підтримка, вони не зламалися б. Але маємо те, що маємо!

Усі добре знають, хто такий «бомж». Та мало кому відомо, ким була людина, її минуле, як вона стала безхатченком.

Одним із забутих долею людей є Сергій Олексійович Сторожук. Народився в сім’ї хлібороба та медсестри. Усього в житті намагався досягти самотужки: щодня працював над собою, виправляв недоліки. Оскільки був із небагатої родини, доводилося покладатися на власні сили, наполегливо навчаючись.

У свої чотирнадцять років втратив батька. Коли хлопцеві виповнилося вісімнадцять, від чергового інсульту померла мати. Осиротівши, залишився один. Вранці – школа, ввечері – робота. Працював вантажником у магазині побуту. Коштів ледве вистачало на прожиття та комунальні послуги, не говорячи про власні потреби. Після закінчення школи із золотою медаллю юнак вирушив назустріч долі.

Вступив на факультет економіки та підприємства Вінницького технічного університету на державну форму навчання. Навчаючись заочно, наполегливо шукав роботу. Познайомився з дівчиною Оленою. Її батьки не змогли залишитися осторонь, дізнавшись про важку долю хлопця. Батько дівчини – власник будівельної фірми, прийняв хлопця на посаду бухгалтера.

Сергію не вірилося, що з ним могло відбутися щось подібне. Та батько подруги поставив одну єдину умову: «Я допомагаю тобі в кар’єрі, а ти й не дивишся на мою доньку». Парубок не став сперечатися. Отримував непогану заробітну плату. Часто їздив у відрядження. Самотужки вивчив англійську. Своїми силами та розумом сприяв процвітанню компанії. Завдяки хисту та працьовитості юнак досягнув нових вершин: його призначили на посаду заступника директора.

На роботі Сергій потоваришував із головним менеджером Андрієм. Його вважав своїм другом. Проте той не хотів миритись із його успіхами. Вважав, що хлопчина за рік досягнув того, чого він не зумів за чотири. Тому вирішив будь-яким чином підставити Сергія, який довіряв йому, як самому собі.

У потрібний момент Андрій дав колезі підписати підставні папери. У документах йшла мова про те, що фірма винна конкурентам п’ятдесят тисяч гривень. На той час це були величезні гроші. Коли афера відкрилася директорові, в усьому звинуватили Сергія. Хлопця змусили самотужки віддавати неіснуючий борг. Проте звідки в нього така сума? Він зазнав фіаско: звільнили з роботи і попіклувалися про те, щоб у подальшому не зміг влаштуватися на хорошу посаду, відібрали батьківську квартиру, власну машину. Але й того було замало. Щоб сповна віддати борг, чоловікові довелося не лише мити безкоштовно на фірмі підлогу, а й доплатити правою ниркою. Посаду заступника очолив його «друг».

Життя Сергія втратило сенс. На кошти, що залишилися, почав пити. Іти було нікуди, спав у підвалі житлового будинку. Коли гроші закінчилися, збирав пляшки, щоб купити чергову дозу «заспокійливого». Харчувався чим попало. Крав овочі на ринках, за що неодноразово був побитий.

Він зламався… Зв’язався з місцевими волоцюгами. Для нього все стало непотрібним та неважливим. Усе, окрім стакана.

– Невже Вам не хочеться почати все з чистого аркуша? Спробувати повернутися до нормального життя?

– Як ти собі це, доню, уявляєш?

– Для початку перестаньте пити! Влаштуйтеся двірником чи вантажником. Зніміть кімнату в гуртожитку.

– Нічого ще не знаєш про життя! Та хто зі мною схоче волочитися? Кому я такий потрібний? Я мав усе, а зараз не маю нічого! Краще житиму в злиднях, аніж у світі, де зрадять та підставлять люди, від яких цього найменше очікуєш. У собак хоч очі добрі, а людський рід – це нікчемні створіння. Вони піклуються лише про себе, власний достаток, матеріальне становище. На інших їм наплювати.

– Чи намагалися щось зробити, аби повернутися до попереднього життя?

– Скажу лише одне: немає бажання. Мені всього тридцять вісім, а на обличчі написано, що всі шістдесят. Що маю з того, що розумний? У кишені лежить червоний диплом. Я − ніхто! І звати мене ніяк! Якби хтось двадцять років тому сказав, що буду волоцюгою, нізащо не повірив би, присягаюся.

– Як довго Ви живете таким життям?

– Уже близько тринадцяти років!

Далі не було сенсу вести діалог. Зморений алкоголем чоловік заснув.

Жах! Що в нашому світі коїться? Таких людей, як Сергій Сторожук тисячі. Чи не кожний шістдесятий мешканець нашої планети не має належного житла.

Опустивши руки, волоцюги уже не в змозі відновити внутрішнє багатство, встати на ноги, продовжити йти вперед. Чергова чарка стає кращим другом і порадником.

Не проходьте повз безхатченків на вулиці, адже це такі люди, як і всі ми. Одне лиш відмінне: доля зіграла з ними злий жарт…

Наталія ГАВРИШ