Знайомитися в дорозі – моя вічна стихія, бо почуваюся як риба у воді. Постійні курйози, небезпечні ситуації, жарти, безглузді витівки і, зрештою, цікаві знайомства доводиться переживати кожного тижня.

Одні кажуть: «Ні дня без пригод», а інші називають везучою. Одногрупники завжди чекають нових цікавих історій. «Невже ти спокійно доїхала додому?» – запитуватимуть знову. Але цього «спокійно» ніколи не буває.

Постійно виправдовую сподівання друзів, які давно чекають свіженьких фактів, так би мовити, з перших уст. Часто знайомлюся з диваками в автобусі, котрі порушують спокій і набридають після поїздки. Буває якийсь допитливий юнак дізнається мої дані із соцмережі. Як наслідок страждаю від нав’язливих фанатів, яким сподобалося спостерігати за мною під час подорожі. Іноді знайомилася з провідниками в потязі, що молилися, аби цей «вічний цирк» (тобто я) залишив вагон.

Трапилася зі мною історія, що не викликає сміху. Під час вступної кампанії поверталася додому зі Львова (тоді вирішувалася моя журналістська доля). Потрапивши до свого купе, побачила: їхатиму без сусідів. Промайнула думка: напевно, підсядуть на наступній зупинці. Згодом до купе зайшов солідний чолов’яга бальзаківського віку. У руках – дипломат і телефон, що розривався від дзвінків. Одразу познайомилися. Запитав звідки і куди їду, з якою метою. Тоді й обмовилася: мрію вступити на факультет журналістики Львівського університету імені Івана Франка. Коли ж сказала, що не впевнена чи здобуду цю професію, розчарувався. «Як це не буду журналістом?» – запитав мене. – «Це чую від тієї, яку зараз бачу перед собою?». Переконував у тому, що треба йти за мрією та досягати її будь-якою ціною. Здавалося, що розмовляю зі знайомою мені людиною. Він не вчив мене жити, не нав’язував власну думку, але впливав на мене підсвідомо. Зрозуміла: хочу досягнути чогось у житті.

Часом дратував його мобільний, котрий постійно дзвонив і не давав мені стулити очей. Чоловік показував фото дружини і дітей, було помітно – він щасливий. Розповідав, що родом із Києва, але давно живе й працює в Мінську. Коли доїжджала до Вінниці, він сказав: «Ось моя візитка. Збережи її. Після закінчення навчання (з дипломом журналіста) зателефонуєш. Влаштую тебе на роботу, лише не забудь нагадати про наше знайомство в дорозі». На прощання мовив: «Думки матеріальні. Ви, пані журналістко, обов’язково досягнете мети, бо таку дівчину я побачив, зайшовши до купе».

Досі пам’ятаю ті слова. Однак не знаю чи вдасться відшукати в Мінську того впливового дядечка, який одним із перших назвав мене журналістом. Назвав тоді, коли сама не була впевнена у власному виборі. Мама ж разом із моїм одягом кинула до пральної машини візитку, котра могла б змінити мою долю. Вода змила номер телефону, проте не стерла з моєї пам’яті слова, що змінили погляди на життя. Вірю: доля подарувала мені шанс повірити в мрію, бо мріям властиво збуватися.

Руслана ТКАЧУК