Для мене слово фемінізм у дитистві уособлювало лише ім'я Роза Люксембург. Хоча, особливого відношення до суто фемінізму вона не мала. Тітка була огрядною, років 50-ти, у залатаних панчішках, потертому костюмі і лакованих туфельках на низькому підборі. Роза завжди щось викрикувала, доводила. Вона бідно виглядала, але ж мала яке багатство у душі: розуміння потрібності жінки у світі! Як же високо сказано, як же високо скрикнуто...

Попри відчуття, як такого, більше нічого у грудях маленької огрядної тітоньки не вміщалось. Хоча, насправді, то просто було думкою, що жінка зазнає суспільної дискримінації, насамперед через приналежність до своєї статі. Невже тоді всі «античоловічниці» страждають коплексом меншовартості і на цьому підґрунті починають відстоювати якісь неіснуючи закони,права і уподобання?

«Антоніо Вівальді? Чи, можливо, щось таке ж повітряно-легке, як у Йоганна Баха? Ні, швидше Петро Чайковський!.. Не впевнена, але точно щось із класики». Намагаюсь підібрати акомпонемент під вальсовий танок осіннього листя. В уяві виникають повільні граціозні рухи, яким підігрує тужлива скрипка. Легенький вітерець – і увесь світ кружляє у танці.

Повітряний мотивчик переростає в оркестрову симфонію з виразними акцентами і швидким наростанням темпу. Жовті та червоні костюми ловлять

Якось так сталося, що коли залізничний потяг рушав з львівського вокзалу 19 вересня у напрямку Вінниці, не хотілося не те що слухати хропіння сусідів по купе, а й навіть читати будь-які книги. Не зрозумійте мене неправильно – я не порушив традицію брати в дорогу щось для читання. І тим більше не почав думати про збереження зору. Просто якимось чином вага книг, якими був набитий рюкзак, вплинула на внутрішній стан після чотирьох днів перебування на 17-му Форумі видавців. Хоча…

Хоча потрібно починати не з цього. Необхідно, мабуть, розпочати з того, що цьогорічний форум видавців у Львові обіцяв багато сюрпризів, новинок та ще однієї похвальної риси, котрої навіть «WORD» не може придумати. Тому й не дивно, що, начитавшись маси літератури та наслухавшись від знайомих про таку подію як форум, забажав і собі спробувати потрапити в Палац Потоцького, де й проводився з 15 до 19 вересня з’їзд двох сотень видавництв, трьох сотень письменників та десятки тисяч любителів книг з різних куточків світу.

Незважаючи на літню спеку, котра цього року особливо запам’яталася, 14 серпня Вінниця стала літературним центром України. Можливо, у цей день – не єдиним у своєму роді. Але це не завадило поетам з різних куточків країни зібратися у столиці Поділля на Всеукраїнський поетичний фестиваль «Підкова пегаса – 2010». Власне, такий статус конкурсу підтвердили лише з десяток поетів, котрі не пожалкували власного курортного часу та завітали у Вінницю. Більшість же з письменників – вихідці Поділля.

Розпочався фестиваль ще зранку в одній із шкіл, де проводився попередній відбір учасників. Після цього «обрані» змагалися між собою за звання найкращого у центральному парку ім. Горького. Аби «розбавити» програму, до неї було включено виступи музичних колективів міста та театралізованого дійства. До речі, чомусь саме під час розважальної частини біля сцени збиралося більше людей, ніж безпосередньо під час читання поезій.

Ніколи не любив реклами. Ще більше не любив дивитися/слухати/читати рекламу якоїсь продукції, а потім її купувати. Особливо, коли виявляється, що зубна щітка з моторчиком годиться для шліфування деревини, солодка кольорова вода – для чистки заліза від плісняви та іржі, а страви з «Макдональдса» навіть свині не хочуть їсти. А куди діватися? – Потрібно довіряти людям. Тим більше, ми ж, як-не-як, частина суспільства, тому від реклами не відкараскатись.

Десь приблизно з такими аргументами  я пішов до книжкового магазину, аби купити збірку «Декамерон. Десять українських прозаїків останніх десяти років»,

Скільки бачила творчих особистостей на своєму короткому віку – сказати важко, проте щоразу замислювалася над простим, навіть дещо дитячим, запитанням – де ж народжується талант… Може, його знаходять у капусті? Чи добрий лелека, приносячи в домівку нове життя, дарує такий собі бонус? Ось ходила-бігала дитина, бавилася сонячними зайчиками і раптом заговорила віршами… Звідкіль воно приходить – оте омріяне натхнення… Недовго думаючи, вирішила запитати про це одну дуже талановиту дівчину.

         Отож, знайомтеся – студентка IV курсу інституту філології й журналістики Гомель Наталя. Саме цій усміхненій дівчині відомо звідки чекати натхнення і куди подіти думки, навіяні ним.