Михайло Каменюк – поет, перекладач, голова Вінницької обласної організації Національної спілки письменників України, заслужений працівник культури України.

Михайло Феодосійович навідується до своєї Альма-матер частенько… З радістю зустрічається зі студентами, викладачами. На одному з таких творчих вечорів кілька років тому вперше побачила й почула поета. Тоді ще подумала: ні, не підходить цій сором’язливій людині таке «кам’яне» прізвище. Схвильованим голосом читає вірші, простодушно роздаровує власні книги зі скромним написом «Від автора»; про власні здобутки – коротко і тихо, усміхається, коли згадує бурхливу юність і «Поетичний шинок». Та коли вслухаєшся у те, про що веде цей тихий голос, розумієш – і справді міцний, мов камінь. Бо далеко не кожен, так тяжко пробиваючи свої шляхи-дороги не зверне у перший-ліпший поворот, а то й кювет. Так, камінь, та не простий – благородний опал, що грає різними фарбами – поезія, журналістика, публіцистика, редакторство, перекладацька, видавнича, адміністративна, благодійна діяльність.

Михайло Каменюк народився в с. Григорівці Могилів-Подільського району в родині селян-колгоспників. Тут минуло дитинство і юність. Тут зробив перші літературні спроби, які розпочалися з публікацій у районній газеті «Наддністрянська правда» у восьмому класі, а згодом й обласні молодіжні – «Комсомольське плем’я».

Після закінчення школи хотів здобувати спеціальність журналіста, однак до київського «вишу» не потрапив, оскільки там від абітурієнтів вимагали журналістський стаж. Тому вирішив навчатися на українській філології Вінницького державного педінституту імені М. Островського. Ще будучи студентом, він уже мав поетичні публікації в таких авторитетних журналах, як «Ранок», «Дніпро», альманахах «Вітрила», «Поезія».

Певно, народження під знаком Скорпіона залишило значний відбиток на характері юнака: він знав, чого хоче, й ніколи не відступався від бажаного. Уперта цілеспрямованість поєдналася з іскристим талантом, пристрастю до життя й праці, яку брався реалізовувати,  та прагненням будь-що боротися за власні ідеали й… перемагати у цій боротьбі. Тому від задуму стати журналістом не відмовлявся: співпрацював з Вінницьким обласним радіо та газетою «Комсомольське плем’я», в якій провів свої найпродуктивніші журналістські роки й зазнав справжнього громадянського становлення. Михайло Каменюк брав участь у численних літературних конкурсах і, може, й не цілеспрямовано, але потроху здобував популярність. Отримав обласну молодіжну літературну премію імені М. Трублаїні, став учасником одного зі знаменитих Ірпінських літературних семінарів, тричі представляв Україну на всесоюзних фестивалях поезії братніх республік.

Звісно, такий раптовий злет не могла не помітити влада. Вона, як відомо, завжди пильно відстежувала, як зростає й височить над іншими голова чергового самородка. А в певний критичний момент перед велетнем поставала дилема: або ти опускаєш голову, щоб уберегти, або її стинають до рівня пересічної «радянської людини». Цей символічний ніж наблизився й до М. Каменюка: він був активістом молодіжного напівлегального студентського літературного клубу «Поетичний шинок», а така діяльність завжди загрожувала можливістю «вляпатися». Так сталося і з ним.

Перший удар було нанесено: після третього курсу змушений узяти академвідпустку й розпочати трудову діяльність кореспондентом в уже рідному «Комсомольському племені». Через рік закінчив навчання й повернувся на попереднє місце роботи. А ніж продовжував різати далі. Разом із Каменюком кількох журналістів звинуватили в розмноженні й поширенні Дзюбиного «Інтернаціоналізму й русифікації», за що невдовзі звільнили. Після відбуття армійської служби в 1972-1973 роках у Єревані Михайло Феодосійович став кореспондентом Літинської районної газети «Радянське життя». У цей час приймакував в Івчі у родині дружини.

У другій половині 70-х він багато трудився як журналіст і публіцист, якого цікавлять краєзнавчі, природозахисні, екологічні проблеми українців та своїх краян зокрема. У 1975 р. його запросили до головної газети Вінницької області – «Вінницької правди», де затримався майже на чотири роки. У 1979 році прийняли до Спілки письменників України. Зовсім скоро він став власним кореспондентом всеукраїнських молодіжних газет «Комсомольское знамя» та «Молодь України», заступником редактора й редактором обласної газети «Комсомольське плем’я».

Труднощі з виданням поетичних книг залишилися позаду. Тепер вони виходили практично одна за одною! Окремі твори М. Каменюка друкувалися в перекладах польською, болгарською, російською, молдавською, кабардинською, балкарською та іншими мовами.Перекладав і він сам.

Маючи такі здобутки, Михайло Феодосійович продовжував працювати. Заснував першу молодіжну радіостанцію «Сьомий континент». І до створення нині найпотужнішого на Вінниччині телеканалу «ВДТ-6» Михайло Каменюк теж доклав руку. За ці та інші здобутки отримав звання заслуженого працівника культури України. Редактори, журналісти, представники владних структур знайомі з Михайлом Каменюком як видавцем. Він – автор ідей та розробник проектів газет «Подолія», «Віра Брацлавщини», «За Батьківщину», видавництва відкритого акціонерного товариства «Вінницька обласна друкарня» – «Книга-Вега».

Зараз Михайло Каменюк очолює обласний осередок Спілки письменників (до цього він уже двічі головував у ній) та водночас випускає власну газету «Правий берег» та Інтернет-журнал «Чорний шлях». Займається й іншою громадською роботою: не так давно заснував та очолив Подільський регіональний благодійний фонд «Центр «Соціальні ініціативи».

Ось такий приклад мужньої душі та незаперечного таланту, хисту не лише поетичного, а й людяності та готовності долати будь-які перепони на шляху до власного ідеалу. Наскільки близько до нього вдалося добратися Михайлу Каменюку і як багато йому ще доведеться зробити, щоб відчути, що досягнув необхідної вершини, оцінює й вирішує він сам. Ми ж уже тепер аплодуємо стоячи.

Антоніна БАСЕНКО