У кожному з нас живе маленький геній. Просто потрібно вчасно його помітити та ні в якому разі не зректися. Адже саме ця істота – частинка вашого «Я» – вміщує в собі усі здібності й таланти, які були даровані вам при народженні.Людина повинна прислухатися до внутрішнього голосу, щоб відкрити себе Світові.

Даша Горобчук, першокурсниця спеціальності «Журналістика», вчасно зрозуміла це, прислухалася до підказок внутрішнього генія і взяла до рук кольорові олівці... З цього моменту почалася історія життя дівчини-художниці, яка не уявляє свого буття без різнобарвного, яскравого світу її фантазій, створеного на папері.

 – Дашо, ти малюєш, пишеш вірші, моделюєш і шиєш сумки та виготовляєш прикраси. Скажи, що ж тобі ближче?

 – Все залежить від бажання, настрою, ідей та матеріалів, які під рукою. До кольорових олівців, якими я малювала, в дитинстві руки тягнулись більше, ніж до простих, якими могла писати. Зараз майже кожен мій малюнок містить підпис, який додатково розкриває його зміст. І, що б я не писала, те завжди доповнюється сюжетним малюнком або абстракцією. Щодо сережок, сумок і тому подібного, то це другорядне заняття, яке дозволяє провести час із користю.

 – Мені відомо, що твій тато – Іван Горобчук – один із провідних українських художників. Чи вважаєш, що хист до творчості, зокрема малювання, передався тобі від батька?

– Мій тато – талановита особистість. Я кажу це не лише тому, що він мій батько і я, як його донька, не можу сказати нічого іншого, окрім приємних і позитивних слів. Він, до речі, у жовтні минулого року був удостоєний звання заслуженого майстра народної творчості України та є членом Національної спілки майстрів народного мистецтва України, чим я дуже пишаюся. Бачила, як він крок за кроком ішов до цього визнання, яких зусиль доклав і як працював над собою та своїми творами. Мені є з кого брати приклад! Безсумнівно, хист перейшов від тата, і завдяки йому я можу віддаватись цій справі, виливаючи внутрішній світ з баночки гуаші на папір. 

 – Ти показуєш батькові свої роботи?

 – Віднедавна – так. Мене цікавить його точка зору як професіонала у цій справі. Він може поглянути і сказати лише декілька слів штибу: «Гарні кольори, але не вистачає червоного» чи «Неправильна композиція. Ти ж знаєш, що тут треба додати? Так? Якщо ні, то дивись…». Він допомагає порадами, та не втручається без прохання. Жодних категоричних висновків – усе стримано. Адже тато знає, що у творчості в кожного своє бачення й усе має право на існування.

 – Ти десь навчалася малювати професійно?

– Зовсім трохи. Навчаючись у початкових класах, відвідувала приватну художню школу «Етюд» (скоріш за власним бажанням, ніж за батьківським) приблизно протягом одного року, а в одинадцятому класі – художню студію «Барви України», де техніці малюнку і творчому мисленню навчає талановита професійна художниця Світлана Телець. У студії чудова атмосфера, там такі маленькі талановиті дітки бігають! В них такі красиві й сповнені позитиву роботи! Перебуваючи у цій мистецькій майстерні, хочеться і хочеться щось вигадувати та творити. Ті усміхнені безтурботні діти, як маленькі феї, музи.

 – Звідки ти береш образи для малюнків? Чи є у кожного з них своя історія?

–  Я ніколи не сиділа і не ламала голову над тим, що зобразити. Герої самі з’являються, коли їм заманеться: в магазині, під час обіду, вдома або просто на вулиці, уві сні. У кожного з малюнків своя історія, але окрім мене про це мало хто знає. Мої роботи – це такий собі казково-дитячий реалізм. Саме так, реалізм, бо приблизно таким діти бачать усе довкола. Мені неодноразово казали, що це чудові ілюстрації до дитячих книг.

 – Розкажи, як з’явився на світ малюнок «Зараз я розповім тобі про Щастя».

 – Дівчинку, що тягнеться до шафи з книжками, я малювала начебто на замовлення. Моя подруга дитинства Настя побачила перший малюнок, який я принесла з художньої школи минулого року. На ньому на рожевій кульці летіла кудись фея, минаючи чарівне дерево, на якому росли годинники й інші незрозумілі речі. Засміялась  і сказала, що хоче щось подібне, – таке ж наївне, дитяче і кумедне… Ось так на веселці поселилась та, хто розповідатиме про Щастя.

– Чому, маючи таку кількість художніх талантів, ти обрала професію журналіста, а не, наприклад, дизайнера?

– Журналіст – це творча професія, де можеш так само, як і в дизайні,  самоствердитися. Вона навчає бути собою, мати непохитну власну, а не вкрадену, думку на ті чи інші речі. Той самий дизайн, дизайн слова. Хіба ні?! Паралельно відвідуватиму художню школу. А ще мрію таки підкорити дизайнерську справу!

– До речі, стосовно мрій… Чого б ти хотіла досягти?

 – Юність – це час здорових амбіцій. Я – не виняток. Зараз це поступове освоєння фаху журналіста, а також закінчення художньої школи. Потім написання книги… Відкриття власної галереї… і магазину чаю з усіх країн світу – теж творча справа, у якій є місце дизайну.

Отже, якщо ви відчули бажання писати, малювати, співати, грати на театральній сцені, не сидіть на місці! Все у ваших руках, просто робіть те, що підказує вам серце, розвивайте свої здібності. Адже, як писав Михайло Салтиков-Щедрін: «Талант сам по себе бесцветен и приобретает окраску только в применении». Отож, розфарбуйте своє життя у власні кольори!

Анастасія ЯКОВИШИНА