Усе своє, хоч і не довге життя, пам’ятаю ті банальні, пафосні та дещо наївні гасла: «Наша мета-2002», «Наша мета-2004» і так до безкінечності, тобто до сьогодення. З їх допомогою футбольне керівництво нашої країни намагалося ствердити і переконати усіх, що все буде добре, що ми – переможці, що ми – найкращі.

Але весь час щось ставало на заваді: то м’яч чомусь виявився круглий, то суддя – свистун, то тренер не той, то вболівальники не прийшли підтримати, то німці чи греки ставали на заваді, то криві ноги... себто поле криве. Коротше, причини знаходилися, щоб та мета лише те й робила, що залишалася просто метою на папірцях, які згодом у ФФУ переносили у кабінет для стратегічного думання, над яким висить логотип «WC».

2007 року ніхто вже не розкидався подібними фразами наліво, направо чи прямо. Їх просто скромненько тримали у кишені та чекали вердикту. Так, надія була, але що АЖ ТАК все вирішиться, знав хіба-що білий конверт, з якого одного прекрасного дня витягли папірець з написом «Ukraine-Poland». І тоді – радість, стрибки, ейфорія Григорія Суркіса і його свити у прямому ефірі. Після цього – безмежні святкування навіть найзаклятіших противників футболу та повернення до тих пафосних речей: це ми зробили, це ми прийматимемо чемпіонат з футболу 2012 року, це на «Оліміпійському» відбудеться фінал, це наш проект журі визнало НАЙКРАЩИМ. І поки та ейфорія розповсюджувалася безкоштовними бандеролями між українцями, пройшов рік-другий, а результату від тих обіцянок майже немає. Стадіони у напівнедобудованому чи напівперенедобудованому стані, дороги ремонтуються лише на шляху Адміністрація Президента – Межигір’я (ніби там має відбутися фінал), а українська національна збірна ніяк не може збагнути, що ворота мають певні розміри.

Один мій польський колега в приватній розмові запевняв, що у його країні тема «Євро-2012» – якийсь вірус. Адже, коли у Польщі щось будується, щось ремонтується, щось створюється, це завжди «приплітають» до футбольного форуму, навіть якщо воно має до Євро-2012 таке ж відношення, як і, наприклад, Мирон Маркевич до космічних польотів. Тому цей польський колега дещо дивувався та навіть (я підозрюю) по-доброму заздрив, що в Україні цього вірусу немає. До слова, ця розмова відбулася близько двох років тому, коли УЄФА почала насторожуватися стосовно усієї ситуації з підготовкою до Євро-2012 в Україні, а тому керівництво ФФУ перестало проводити зайві ейфорійні балачки і почало серйозно готувати нашу державу. Щодо Польщі, то в них зовсім інший менталітет – вони можуть і говорити багато, і водночас готуватися до прийняття кращих футбольних команд Європи.

Європеєць, який приїде до нас на Євро-2012 і побачить, що тут – не Росія, люди не кидаються на іноземців з доісторичним знаряддям праці, вишукана мова, неймовірна природа, вродливі жінки, врешті-решт, він захоче приїхати до України ще раз. А, може, й двічі. Тільки наступного разу з друзями чи сім’єю. Таким чином, ми нарешті на діях станемо ближчими до Європи (а не на відозвах, указах урядовців), наша держава стане як інвестиційно, так і рекреативно привабливою. Адже попит народжує пропозицію. Інколи, звичайно, навпаки. Але оскільки такою пропозицією поки є тільки Євро-2012, то надія (не мета) залишається на попит з боку європейців після 2012 року.

Якщо ж Україна втратить шанс щось запропонувати, то важко уявити, скільки років ще німець чи англієць шукатиме нашу державу на картах Кам’яного чи Мідного віків, коли почує про Україну. Аби цього не сталося, варто нашому футбольному та владному керівництву просто зупинити порожню пафосну балаканину. І тоді, можливо, папірець із написом «Наша мета-2012» не потрапить до кімнати стратегічного призначення, а стане головними експонатом у поки що неіснуючому музеї «Український футбол».

Сергій ЛЕФТЕР