Яким має бути педагог у сучасному суспільстві? Про це та інше в інтерв’ю з кандидатом педагогічних наук Людмилою Бровчак

Донедавна вона була начальником відділу виховної роботи Вінницького педуніверситету й не з розмов знає, на що потрібно звернути увагу, готуючи майбутніх педагогів. Тепер кандидат педагогічних наук, старший викладач Людмила Бровчак працює проректором ВДПУ. Спробуйте з її історій винести для себе необхідні уроки життя.

Розкажіть про своє дитинство, оскільки саме тоді формується чимало факторів, які впливають на майбутнє.

Вважаю, що виховання людини розпочинається у родині. Оскільки росла у неповній сім’ї (батько помер дуже рано), про мене турбувалася матір. Вона присвятила мені життя. Вчила й завжди дозволяла самостійно приймати важливі рішення. Повсякчас підтримувала в усіх починаннях і допомагала. Коли я захотіла вступати до музичного училища, мама тільки зраділа, а потім ще й забирала ввечері з занять, щоб було веселіше йти додому. Головний урок у тому, що, працюючи в тандемі, не можна ставити власні інтереси вище за чужі.

Чому обрали педагогічну діяльності, а не продовжили займатися винятково музичною творчістю після училища?

Ще в дитинстві уявляла себе педагогом: брала до рук указку та заводила журнал. Потім отримала освіту вчителя української мови та літератури, а також зарубіжної. Працювала в школі в період 90-х років, коли зарплати не видавали навіть по півтора року. Однак розуміла, що виховання дітей – це моє і не могла залишити посаду. Не вмію бігати із місця на місце, люблю доводити розпочате до кінця.

Якому відпочинку надаєте перевагу?

Люблю активно відпочивати. Їздимо з сім’єю у Карпати, підіймаємося в гори. Якщо в житті не вистачає емоцій, починаю сумувати. Мабуть, завдяки цьому завжди – в тонусі.

Як вплинули викладачі на Ваше особистісне становлення?

У музичному училищі кожен із наставників навчив працювати, не покладаючи рук. На філологічному факультеті вразив уже покійний Петро Дудик, який викладав вступ до мовознавства. Він став для мене еталоном викладача. Ніколи під час лекцій не бачила в нього у руках заготовлених текстів. Хочу бути схожою: викладати предмет, дивлячись студентам у вічі. Взагалі, вдячна всім своїм вчителям.

Чого бракує сучасному освітньому процесу?

Це складне питання, оскільки навчання й виховання тісно пов’язані зі змінами, які відбуваються в економічному та політичному житті держави. У зв’язку з цим педагоги змушені підлаштовуватися під них. Чого дійсно бракує, то це культури – батьків, дітей і вчителів. Часто наставник робить помилки, коли обирає не ті пріоритети, які насправді потрібні для досягнення позитивного результату.

Приємно, що наш виш приділяє увагу не тільки науковій ниві, а й виховній діяльності. Це допомагає у майбутньому випускникам на роботі. Ми отримуємо гарні відгуки й пишаємося цим.

Чи доводилося чути критику від колег? Як сприймаєте її?

Спокійно, бо без неї нікуди. Звикла це називати побажаннями, а не критикою. Навіть на парах пропоную студентам, але ні в якому разі не намагаюсь їх критикувати. Якщо під час розмови кожен зі співбесідників порадить щось, то в результаті можна знайти правильне рішення.

Які труднощі виникають у роботі зі студентами?

Чесно кажучи, ніяких. Дуже не подобається, коли викладачі кажуть, що зараз не такі студенти, як були раніше. Неправда. Продовжую дотримуватися тієї думки, що все залежить від нас. Якщо викладач зайде в аудиторію, відшукає точки дотику із нею, твердо стане на свою позицію, зважаючи при цьому на інтереси студентів, то ніяких непорозумінь не буде. Студенти приходять, приносять свої знання. Вони молоді, амбіційні, то чому ж не допомогти їм розкрити потенціал? На маленькі нюанси, які часом можуть виникати, взагалі не звертаю увагу.

Що Вас надихає?

Бажання жити і творити. Найважливіше – це рух. Якби сиділа, нічого не робила, то мені було б ніяково. Постійно є жага до чогось нового.

Ваші побажання Вінницькому педуніверситету з нагоди 105-ліття.

Бажаю чудових, креативних, ідейних студентів, які є сьогодні. Вихованців, котрі люблять Батьківщину й alma mater. Хочу, щоб наш педагогічний працював і розвивався у тому напрямку, що й був до цього часу, оскільки ми знані не тільки в Україні, а й далеко за її межами. Це дуже важливо.

Спілкувався Андрій МАКРУШИН