За довгий час – проміжок у сотню років – багато чого змінилося в безмежжі інститутсько-університетського Всесвіту. Молоді люди приходили сором’язливими абітурієнтами, які всього боялися й нічого не знали, ставали студентами – веселими, енергійними, активними й не дуже; випускалися професіоналами, спеціалістами, знавцями й любителями своєї справи – в кращому випадку; у гіршому – розчарувавшись в обраній професії, залишали навчання і йшли в широкий світ у пошуках життєвої родзинки з посадженого долею виноградника.

Зрештою, більшість із педагогічного космосу стали відомими особистостями не лише на теренах області, а й за межами українського простору. Багато випускників зробили щирий і пишний подарунок вінницькій поезії та прозі. Про це гучно стверджують своїм існуванням збірки творів вінницьких генералів мистецького слова: «Письменники Вінниччини», «Сто поетів Вінниччини за сто років», альманах «Експрес «Молодість». Серед авторів на сторінках цих збірок і наші випускники. Важко перерахувати всі прізвища, адже їх там набагато більше, ніж років рідним педагогічним стінам. Проте прізвища найвідоміших з них часто лунають у різних засобах масової інформації. Ось віршовані рядки деяких з них – яскравих сонячних світил безхмарного поетичного неба:

Михайло Каменюк 1971 року закінчив філологічний факультет Вінницького педагогічного інституту.

Романс

Чому ця скрипка  крає без жалю?

Чому той жаль негода не покрила?

Чому, чому я ще тебе люблю?

Чому мене ти ще не розлюбила?

Чому немає втіхи в забутті,

немов безодня зразу за ворітьми?

Чому, чому ті зорі золоті

не прозирають крізь осінні пітьми?

Куди це з мене серце поспіша?

Чому твоє обличчя все незнаніш?

Чому, чому так світиться душа,

коли життя вже повертає наніч?

Чому ця скрипка  крає без жалю,

хоча у неї лебедині крила?

Чому, чому я ще тебе люблю?

Чому мене ти ще не розлюбила?

***

Неначе рибалка з уловом,

стою. Моя втома ясна.

Я знаю осяння словом,

осяння тілом я знав.

Приліг я, мов заєць у скибі,

й кудись мене вічність несе.

Життя моє, щире спасибі –

за щастя, за горе, за все!

За те, що тримало в напрузі

мене, та дурного не плів,

за вічно розхристаних друзів

і вишуканих ворогів,

за гори, за ріки чудові,

пустелі, сади навкруги,

за подих бентежний любові

й мої перед нею борги,

за Музу, яка мені сваха,

болото, що босий місив,

за того самотнього птаха,

якого у серці носив,

за те, що не сіяв я злого,

що знав і не знав до пуття,

за раннє осяяння словом,

за пізнє, але каяття.

Ніна Гнатюк 1974 року закінчила філологічний факультет Вінницького педагогічного інституту.

***

Як я жила без тебе досі?
Сама не знаю, як жила.
Немов чужим селом наосліп,
Так по життю ще вчора йшла.

Дивилася й не помічала
Ні глупоти, ні гарноти.
З очей байдужості забрала
Зірвав нещадним вітром ти.

І щось у серці стрепенулось,
І защеміло, й ожило.
Мов з-під замерзлого намулу
Запульсувало джерело.

Які пружні й нечутні кроки
Ти повернув моїй ході!
І стало небо враз високим,
Як в давні роки молоді.

І дерева, сухі і чорні,
Рожево-біло розцвіли.
І почуття не бутафорні
Мене у свій полон взяли.

Які в мені жадання й сили –
Усі віддам я без жалю!
О скільки раз мене любили –
І вперше я сама люблю!

Підготували

Ольга УРСУЛЕНКО,

Анастасія ЯКОВИШИНА